Рубрики | Статьи

Кізонька Люба, кізонька мила.

01 сентября 2015, romaamor

Рішення придбати кізку прийшло до мене зненацька. А чому б і ні? На той час біля мене жили
двійко онуків, тож молочко було  далеко не зайвим. Корова занадто дорога ,як для мене. Та й
мороки з нею багацько. А коза  саме те, що   потрібно. Поділилась задумом із своєю сусідкою
Іриною Василівною.
 — Добра думка,-схвалила вона,-Я пораджу тобі купити кізку у мого сина Василя. У нього
гарна коза. Але від*їджає мій синочок до дружининої рідні, тож розпродує своє господарство.
 Я погодилась. Незабаром Василь привів до мого двору  ту тваринку. Ой, славна була кізка!
Вгодована, круторога, біла -біла. А очі мов людські! Дивилась на мене спокійно, задумливо,
із гідністю.
 — Як ви її називаєте?-Запитала Василя.
 — Любкою.-Відповів той посміхаючись.
 — Це ж треба таке!?-Засміялась і я.- Народилась в рік білої кози, під сузір*ям козерога,
мою сусідку Любу, сама Люба. То як мені не купити козу-тезку? Купую!
 Ось так у моєму господарстві з*явилась кізонька Любка. Коли я вперше сіла її доїти, вона
не далася. Притислась до стінки хліва,подивилась на мене здивовано.
— М-е-е-е?- Запитально промекала.
— Стій, маленька, не крутись. Я знаю , ти не звикла до мене. Але маєш звикати, бо від тепер
лише я тебе доїтиму.- Промовляла я лагідно, пестячи її боки. Отак умовляючи, знову
примостилась на стільчик. Вже й руку пристягла до дійок, та тут Любка схилила голову й
штовхнула мене лобом у плече. Ніби й не дуже штовхнула, та я беркицьнулась із стільчика.
— Оце маєш? То ти ще й б*єшся? Ото вже купила козу! І що мені з тобою робити?- Обурювалась
я, підводячись.І тут згадала як Василь мене попереджав, що Любка має свої правила.
Швиденько принесла цукерку, розгорнула, простягла на долоні до кози. Вона швиденько, але
обережно взяла гостинець теплими губами.
— М-е-е-е-!- Подякувала задоволено,притислась боком до моїх ніг, здивовано поглянула, немов
запитуючи, чому не приступаю до дійки? Я зі сміхом попестила їй бока, легко пошарпала за
шовковисту борідку, і взялася до дійки. Доячи, розмовляла із тваринкою лагідним голосом, а
вона повертала до мене голову,і тихенько , примирливо, мекала. Ось так ми й порозумілися.
Від першого дня я взяла собі за звичку розмовляти із Любкою. Мені видавалось, що вона
розуміє все  що кажу. Принаймі, реагувала так, ніби розуміє. Молоко у неї було смачним,
запашним.Надої гарні. Вистачало онукам, і на  сир та бринзу. Вся моя родина уподобала ту
худібку. Онучата  то мало не цілували її! Дбали ми про неї як про дитину.  Годували добре,
вичісували та підстригали довге руно. Хлівець завжди був вичищеним та вибіленим. Любка
дякувала нам за турботу гарними надоями, та щорічними приплодами по три казенятка щоразу. Я
відгодовувала їх та продавала. Тож не шкодувала що придбала цю тваринку. Отак проминуло
кілька років. Діти мої, придбавшии собі житло, виїхали із села. І онуків забрали. Але Любку
я не збувала. Навпаки, залишила собі із її приплоду  гарнюню, біленьку , молоду кізку.
Назвала її Лялькою. Ось так залишились у господі ми троє. Я, Любка, та бриклива пустунка
Лялька. Мені подобалось доглядати за кізками. Вони не вимогливі до їжі, і дуже ласкаві
тваринки.Отож різала я їм гілочки шовковиці та верби, жала серпиком запашні , квітучі
трави. Дикий горошок, петрів батіг, дику конюшину, подорожник, шавлію, ромашки та деревій.
Бувало несу оберемок того зілля, а сусіди мені гукають.
-Ото вже носиш гарні букети своїм козам! Мабуть тому вони у тебе теж гарні!- Я лише
посміхалась у відповідь. Залюбки дбала про Любку та Ляльку. Вони віддячували мені сторицею.
 Тогоріч, літо було дощовим. Трави стояли густі та високі, аж дзвеніли.Зазвичай, я
припинала кізок на балці, чи на греблі біля ставка. Та одного разу пораючись на городі,
віднайшла їм ще гарнішу пашу. За городами розляглося поле пшенички відмежоване від
виднокраю густою лісосмугою. Між полем та моїм городом грав різнотрав*ям чималий клин
незайманої землі. Його не орали, бо на тому клину було кілька здоровенних пеньків. Ніхто не
хотів ламати об них плуга. Отож, кілька днів припинала я Любку, та Ляльку посеред того
клину.
 Ранок був сонячним, помірно теплим, пречудовим.Кілька хвилин я стояла на порозі,
дослуховуючись до дзвінкого пташиного співу.Десь біля ставка, відлунював голос зозулі, в
моєму вишнякові доспівував нічну серинаду невгамовний соловейко.Квіти в моєму квітнику,
були вкриті краплинками нічної роси. Промінчики вранішнього сонечка грали на чистих
крапельках всіма барвами  веселки. Отак стояла б  до самого вечора, споглядаючи ту
неймовірну красу.Але невтомні бджілки-трудівниці, перелітаючи від квітки на квітку,
нагадали, що маю працювати і я. Отож, взялася  до роботи. Щонайперше видоїла кізочок,
процідила молоко, нагодувала своє птаство, та кроликів. А вже по тому, взялася виводити
свою худібку за город. Першою-Любку. Взявши в одну руку шворіть та молотка, іншою міцно
тримала кізку за нашийника. Ланцюг тягся за нами слідком. Не дарма тримала нашийника
міцненько, вела ж бо свою худібку через город. А кози дуже любилять  ласувати городиною. Не
давла їй ухопити бодай щось. Натомість, відволікала розмовою.
-Ось бачиш які у нас огірочки гарні, і морква, і бурячок, капусточка та кабачки! Не займай!
Прийде час то всього скуштуєш. То все і для тебе теж виплекала.-Я тішилася своєю городиною,
та одначе не могла не помітити, що Любка дивно поводиться.Нашорошувала вуха,принюхувалась
насторожено, і не хотіла йти за мною.По спині їй ходили дрижаки.Вона стривожено мекала, і
час від часу спинялась,намагаючись повернутись назад, у двір.Я не могла зрозуміти її
поведінки.
— Та що із тобою?Завжди бігцем біжиш, а нині вклякла серед городу?- Дивувалась я, тягнучи
Любку за нашийника.Ось так, силоміць, витягла я її на той клин.-Пасися, дурненька. Поглянь
яка травиця тут розкішна.- Умовляла я вперту тваринку. А вона стояла притиснувшись до моїх
ніг,налякано пряла вухами, і озиралась навсебіч. Я  вбила шворінь із ланцюгом глибоко в
землю, щоби Любка не змогла вирвати його. Бо тоді піде господарювати по усіх городах.
Перетовче, поїсть городину, то матиму собі неприємності.А вона все тулилась до мене і
дрижала. Мені , нерозумній,зважити б на її поведінку, та не лишати саму, але я не надала
тому значення. Я йшла від неї, а вона, бідна, бігла поряд допоки дозволив ланцюг. А потім
розпачливо мекала услід. Я зупинилась і озирнулась.Любка дивилась на мене так жалісно,
прохаюче. Мені , нерозумній, забрати б її у двір. Та я не припускалась лихої думки.
— Пасися, Любонько! За хвилю приведу твою доньку. Буде веселіше.-Сказала їй. На мої слова,
було відповіддю розпачливе мекання. Я весь час озиралась на кізку, допоки її не стало видко
за кукурудзою. Йшла стежинкою через город,під супровід стривоженого голосу своєї
кізоньки.Ступивши у двір побачила квочку із курчатами у своєму квітникові. От лишенько! Як
вона вибралась із загорожі? Хвилин двадцять, я виганяли квочку та курчат за ворота. Потім
лиш , вивела Ляльку із хліва. Вивела її на город. Любки вже не було чути. Але Лялька теж
поводилась дивно! Дрижала,тривожно мекала, то вклякала на стежині, то забігала мені наперед
 тулилась до ніг не даючи зрушити з місця. Мені, нерозумній, зважити б на те, але я не
зважала.
— Та що з вами сьогодні? Подуріли кози, що одна, що інша. Домовилися, чи що? Іди на пашу,
Лялько! Он мати твоя теж вибрики свої демонструвала, а тепер мовчить. Пасеться повним
ротом.- І я тягла Ляльку до того клину. Вигулькнувши з-за кукурудзи, Любки не
побачила.Остовпіла. Куди вона зникла? Невже вивільнилась, і бешкетує по сусідських городах?
Оце буде мені що слухати! Можливо лежить сховавшись у високій траві? Нашвидкоруч припнувши
Ляльку, подумки молячись аби сталося останнє, пішла до тієї місцини де  залишила свою
улюбленицю. Дійшла, і остовпіла. Від побаченого мені запаморочилось у голові, стемніло у
очах, враз зникли всі звуки, ніби вуха заклало. Трава була витоптаною, немов по ній коні
гарцювали. Моя кізонька Люба, моя кізонька мила лежала нерухомо. Із роздертого черева
вивалились нутрощі. Великі очі заскляніли. Із перерізаного горла, на зелену травицю стікала
паруюча цівка яскраво-червоної крові. Вітрець легко колихав білосніжним руном. Могло
видатись, що вона дише. Але я знала, що то не так. Моя улюблениця мертва. Тисячі думок
роїлось у  запамороченій голові. Не могла зібрати їх до купи. Я тихо осіла на траву,
ухопившись за серце. Не знала, що маю робити, що думати. Стривожене мекання Ляльки привело
мене до тями. «Маніяк!»-Майнуло у голові.»Потрібно спасати Ляльку!» Мені зробилось так
лячно! Схопилась на рівні, витягла шворінь на який була припнута Лялька і ,мов вітер ,
помчала з городу.Гнанна страхом,  так швидко бігла,що Лялька не могла мене наздогнати. У
дворі припнула бідну тваринку до дерева, і побігла до сусіда через дорогу. Сусід був у
дворі. Клепав косу.
-Ді-і-і-м-о-о-о!-Заволала я ,забігаючи у двір. Дмитро поглянув на мене і лице його
видовжилось від здивування.
-Що сталося?Чому ти така бліда і налякана?Десь горить?- Закидав мене  питаннями. Він
напруженно завмер ,чекаючи на відповідь. А я хапала повітря розкритим ротом, невзмозі
вимовити , бодай, словечко. Лиш рукою вказувала у напрямку свого будинку.
— Тобі зле? Що трапилось?- Знову запитав , вкрай стурбований, сусід. Він дав мені попити,і
лиш тоді я промовила.
— Маніяк.- І знову вказала рукою на свій двір.
-Що-о-о-о?-Округлив очі сусід.-Де? У твоїй хаті?
— Ні. За городом.- Вичавила я із себе.  Дмитро ухопив косу і побіг на моє обійстя. Я -за
ним.
 Ми стояли біля моєї бідної, загиблої кізоньки і мовчали. З моїх очей струменіли сльози.
Дмитро важко зітхав.
— Шкода,тваринки.-Промовив врешті.- Ох, жінки, жінки. Надивитесь по телевізору різних
страшилок, а потім вам ввижаються маніяки. Це вовк попрацював.
— Вовк? Серед білого дня у селі? Не може цього бути! Ти коли-небуть чув про таке?-Плачучи
заперечила я.
-Не чув. Але це цілком ймовірно. Не віриш мені, то зараз Женю запитаємо. Он він вийшов
сапати. Він у нас мисливець. Мусить знати достеменно.
Я озирнулась. А й справді, Женя, мій сусід справа, сапав картоплю. Погукала його. Залишивши
сапу, чоловік попрямував до нас.
— Що ви тут розглядаєте?-Запитав наблизившись.А потім донизу поглянув і присвиснув від
здивування.
— Оце та-а-а-а-к!Вовк. Поза сумнівом.Бачите як траву витоптано колом? Це він бігав за нею .
Коза не могла втекти, бо припнута. То він ганяв її навкруг шворня, допоки ланцюг не
закрутився на шворінь. Тут він її й зарізав. Ось горло, ніби ножем розтяв. Тільки вовки так
полюють.
— Та невже вовки вдень підходять так близько до села? Та ще й улітку, коли в степу поживи
вистачає?- Стояла на своєму я.
— Зазвичай, ні. Але бувають винятки.Одне із двох. Тут був або старий, хворий звір. Котрий
не може вполювати швидку здобич, його вигнали зі зграї. Став самітником. Дуже небезпечним.
Або ж, це молодий , недосвідчений  вовк бешкетує. Теж небезпечно. Я його вистежу, і знищу.
Іншого виходу не має. Якщо занадився у село, то ще наробить біди. А зараз неси ,сусідко,
лопату. Закопаємо твою мазунку.
 Ось так не стало моєї улюблениці кізки Любки. Я важко переживала її втрату. Звинувачувала
себе. Як би ж то була розумнішою,то не залишила б бідну худібку на поталу вовкові-зайді.
Вона ж відчувала його присутність. Не хотіла йти, опиралась,  а я силоміць тягла її на
смерть. А потім коли вовчисько ганяв її навкруг шворня, вона кричала гукаючи мене на
допомогу. Та я не звернула на це уваги. Я плакала й картала себе довгий час. Ляльку віддала
добрим людям, у добрі руки. Щоб не рвати собі серця. Бо вона нагадувала мені бідолашну
Любку.
 Женя кілька днів вистежував того вовка. Але дарма. Сіроманець відчув небезпеку, і зачаївся
на якийсь час. Та через місяць-півтора зовсім знахабнів. То гусей покраде, то на теля
напав, то собак порве. Село потерпало від його «набігів». Мисливці , гуртом вистежували
його, та він втікав. Одначе, скільки б мотузка не вилась, а кінець буде.
 Мій сусід через три хати утримував чимало свиней. Його свинарники стояли задньою стінкою
до городу.Серед зими чоловік помітив, що вовк підриває свинарника під самісінький
фундамент. Микола почав вистежувати того злодія. Сидів морозяними ночами у засідці, і таки
вистежив. Одним пострілом уклав сіроманця! Того ранку весь наш куток зібрався у нього на
подвір*ї. Всі бажали поглянути на того бандита, котрий тероризував село від самого літа.
Прийшла і я. То був молодий , дужий і гарний вовк. Міцні ноги з гострими пазурами, страшні
ігострі мов лезо ножа, ікла. Світло-сіре, майже блакитне , густе хутро. На якусь мить мені
стало шкода його. Але згадала, що саме ці ікла розрізали горлянку моїй кізоньці. І жаль
змінився ненавистю. Природа дала йому  спритність і силу для полювання на зайців, лисиць,
куріпок, диких кабанів, котрими аж кишіли безкраї степи, лісосмуги, та власне, наші ліси.
Природа визначила межу між невеличким селом, та безкраїм простором його мисливських угідь.
Він легко міг вижити не порушуючи віками установленого кордону. Але він порушив. Чому?
Тому, що він хижак. Агрессія в самій його природі. І як всякий агресор він отримав те, на
що заслуговував.
                              Любов Шишацька.

2 Комментарии к этой публикации

  1. Фидчунова Л.Я. пишет:

    И снова очень трогательная история, казалось бы просто о козе и волке, а сколько чувств, сколько эмоций! Читаешь и не можешь оторваться, хочется продолжения истории!

  2. Build System пишет:

    Отличная статья! Желаю успеха Вам;)

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ