Рубрики | Статьи

Мізерна інвестиція.

01 сентября 2015, romaamor

 » Добрий день, чи можливо вечір, дорогий мій, синочку. Мій любий, єдиний в усьому світі Іваночку. Довгі роки чекала я від тебе , бодай якоїсь, звісточки. Не дочекалась.  Оце пишу та не знаю чи дістаненься тебе, мій соколику, цей лист.  Добрі люди пообіцяли дізнатися твою адресу. Дай Боже, щоб їм це вдалося, тоді ти отримаєш цього листа.  Багато років тому, коли ти востаннє приїздив додому, тебе розгнівило те, що я прийняла до себе Степана Петровича. Ти кричав тоді, що  він зазіхає на хату, землю, на все те , що є твоєю спадщиною. Ти звинуватив мене у тому, що я ще замолоду зраджувала із ним  твого батька.  Навіть не вислухавши мене, покинув рідний двір, пообіцявши ніколи не повернутись. Твої слова печуть мені вогнем у грудях до сьогодні. Синку, як ти міг так про мене подумати? Я не знала інших чоловіків крім твого батька. Після його смерті, пуста хата, пустий двір,
 лякали самотиною. Не було до кого й слова мовити. Із собакою та котиком розмовляла. Бодай тобі, синку, ніколи не знати , що то є-самотня старість. Зійшлися ми з Петровичем, дві самотні душі, то вже мені попустило. Удвох тупцювали помаленьку, пораючи города, даючи ладу обійстю. Утримували курчат, та кізку. Все ж якийсь наїдок. А вечорами довго розмовляли. Згадували молоді роки, та своїх дітей. Помер він тихо, увісні. Не завдав мені клопоту хворобами. Про тебе ніколи лихим словом не обмовився. Шанував мої материнські почуття. Після його смерті мені було дуже важко і морально , і фізично. Вже тоді мала хворі ноги. Утримувати господу, города, на двох милицях, я вже не могла. Все заростало бур*янами. А я ледь хату переходила. Голова сільради пропонував віднайти тебе, та я не дала на те згоди. Не хотіла бути для тебе тягарем. Якщо здорова матір  дитині не потрібна, то хвора й поготів. Коли я злягла зовсім, то попрохала улаштувати мене до притулку самотніх стареньких людей. То наразі я, синку, у цьому притулку. Мені тут добре. Тепло, затишно, чисто. Про нас гарно дбають. Годують смачно, миють, надають медичну допомогу. І порозмовляти маю із ким. Нас у кімнаті троє.Ми розповідаємо про себе, жартуємо, навіть співаємо. Тож немає чого Бога гнівити наріканнями. Та всі ми знаємо, що єдина для нас дорога звідси- на цвинтар.
 Я не ображаюсь на тебе , Іваночку. Я все розумію, бо я твоя мама. Мама котра мазала зеленкою твої збиті колінця, прала тобі сорочечки та штанці, шкодувала коли татко карав за якусь провину. Ти ще малим хлоп*ям мріяв мати багато грошей. Збирав металобрух, пляшки, здавав все те за гроші. Потім возив возиком на станцію городину та фрукти продавав, та складав копієчку до копієчки. Придбав собі за ті кошти, велосипеда.Навчаючись у старших класах, умовив нас із татом збудувати на городі теплицю. Круглий рік ми важко працювали у тій теплиці. Ти купив мотоцикла, і продавав на базарі все , що в тій теплиці вродило. А то були чималі гроші, ми не брали із них не копійки. Ти все накопичував для себе. Потім ти навчався у одному виші, другому. А ми із татом все гнули спину у тій теплиці заробляючи для тебе кошти, та пишаючись тобою. Йшли роки, ми старіли, сили танули. Їх уже не ставало для важкої праці. Теплицю розібрали. На той час ти уже мав власну справу. Приїздив до нас на власному дорогезному авті. Дізнавшись, що теплиці більше немає, образився. Кілька годин був у рідній хаті, та все дорікав нам тією теплицею. Із тим і поїхав. І за це я на тебе не ображаюсь синочку, розумію, що у місті грошей потрібно набагато більше ніж у селі. Ніколи,синку, не жила я у місті, але мабуть, тобі там краще ведеться ніж мені тут. І це мене втішає. Та все ж , часом, думаю, що було б добре як би ти залишився у селі. Одружився б із Катрусею, пам*ятаєш своє перше кохання? Тато не дозволяв тобі вечорами виходити з двору, то я тихцем відпускала тебе на побачення. Катруся довго чекала на тебе. Коли ти сповістив нас про своє одруження, то я їй про те сказала. Дівчина плакала у мене на плечі до схлипу. Через два роки вона теж знайшла свою долю. Якби ж  ви одружились, то жила б я біля вас та онуків няньчила. Наразі, не знаю  ні твоєї дружини , ні твоїх дітей. Шкода.
 Та то все пусте. Аби тобі, синочку, було добре. А я свій вік доживу вже як є. Дуже хочеться побачити тебе, обійняти, поцілувати.  А тоді вже й помирати не страшно.
 Іваночку, лебедику,я бажаю тобі всього найкращого , що може бути у житті людини. І ще бажаю , аби твої діти ніколи про тебе не забували. Що до твого спадку, то я уже давно відписала все тобі. На ощадкнижці, наскладала зі своєї пенсіїї тобі грошей. Придбай собі гарного костюма. Нехай буде згадка про маму. Усі документи знаходяться у директора нашого притулку. Обіймаю і цілую тебе,любий мій синочку.
                                                    Твоя мама.»
 Цього листа було написано, нерівним старечим почерком, на сторінці учнівського зошита. Трохи нижче іншим почерком дописано.
 » Шановний, Іване Кириловичу.Допоки ми виявляли Вашу адресу, Ваша мама померла. Поховали її у рідному селі. Будь ласка,приїздіть та заберіть документи на спадщину.
                                    Директор притулку.»
  Іван Кирилович,кремезний, сивочолий, одягнутий у дорогезний костюм, сидів у своєму кабінеті, котрий був удвічі більшим від батьківської хати. На його непорушному, мов викарбованому із каменю, обличчі не відображувалось ніяких почуттів. Та у душі хвилями грало задоволення. Після смерті тестя він став генеральним директором величезної будівничої компанії. Величезні капітали проходили крізь його руки. Це було те, про що він мріяв. Те, заради чого одружився на нелюбій.Те, заради чого відрікся від бідняцького минулого. У тому числі й від батьків. Про яких соромився розповідати, навіть дітям. У своєму серці він давно похоронив їх. Наразі він був на самій верхівці суспільства. Тих, хто унизу вважав порохом,мурахами. Почуття зверхності,могутності тішили його душу понад усе. Гроші були його силою,його Богом. Все інше,не варто уваги.
  Щойно у його кабінеті закінчилась нарада, на якій вирішувались дуже важливі фінансові питання. Вони вирішились саме так, як він запланував. І це додавало Івану Кириловичеві втіхи, гордощів. Він був дуже педантичним. Десять хвилин, відведені на відпочинок після наради минули. Натиснувши на кнопку селектора, попрохав секретарку доставити коресподенцію.
За мить , вона вже стояла перед боссом із тацею на якій було складено конверти. Спочатку доповідала від кого лист, отримавши ствердне:»Так» клала той папір на стіл. Таким чином, увазі Івана Кириловича було представлено кілька ділових паперів та запрошень.
 -Останній лист із якогось притулку. Проглянете?- Запитала дівчина.
 -Із притулку?- Не відриваючи погляду від паперів, здивовано запитав босс.- Мабуть знову якесь прохання. Викиньте. Ліміт на благочинність вичерпався.Можете йти. Дякую.- Він знову заглибився у папери. Дівчина вийшла до приймальні. Не переглянувши листа (На біса їй це потрібно), вкинула його до сміттєвого кошика.
  Через кілька тижнів, біля входу у головний офіс, до Івана Кириловича,несподівано наблизився якийсь незнайомець. Охоронці, миттєво стали на захист свого босса, скрутивши нещасному руки.
 -Іване Кириловичу!- Заволав незнайомець,- Зачекайте!  Я привіз вам документи на спадчину!
 Іван Кирилович, зупинився. Хвилю стояв спиною до відвідувача. Потім повернувся, пильно поглянув на нього, наблизився.
 -Відпустіть,-наказав охоронцям.- Я вас слухаю.-Звернувся до прибулого.
 -Я, директор притулку в якому останні роки жила ваша мама. Ви мали отримати від неї листа, я сам відправляв його. Не отримали? У ньому я сповіщав про те, що ваша мама померла. І що документи на спадщину знаходяться у мене. Прохав вас приїхати за ними. Ви не приїхали. Я вирішив відвезти їх вам. Ось.- Директор притулку, простяг співрозмовникові цупкого конверта. На обличчі Івана Кириловича не здригнулась ні єдина клітиночка. Він узяв конверта, подякував і відійшов. Проходячи повз секретарку, зупинився на мить.
 -Де лист котрий ми отримали із притулку? Пам*ятаєте?-Запитав  спокійно.
 — Авжеж пам*ятаю. Я його викинула як ви веліли. Я щось не так вчинила?- Налякалась дівчина.
 -Та ні. Все добре. Не хвилюйтесь.- Відповів Іван Кирилович і ввійшов до кабінету. Кинувши конверта на стіл,підійшов до вікна. Дивився з висоти десятого поверху, як унизу снували автомобілі, кудись поспішали перехожі. У цю хвилину гомінке, чадне місто видалось йому страховиськом, котре поглинуло його душу. Згадалось тихе, у зелених садках, рідне село. І мама, у білій хустині. Стоїть на городі серед квітучого картоплиння і, з лагідною усмішкою, дивиться з-під долонькі на маленького Іванка. Він поспішає до неї через леваду, підганяючи хворостиною гусей. Гуси йдуть повагом, а йому хочеться якнайшвидше опинитись у маминих обіймах.»Мама померла».- Ця думка лещатами стисла зачерствіле серце. На очах зблиснули сльози. Але то була лише одна мить. Наступної, його погляд упав на конверт. «Таки відписала все мені.- Він витер очі. Підійшов до столу , узяв конверта до рук.- Батьківська спадщина. Нехай мізерна, та все ж інвестиція. Треба подумати як щонайвигідніше учинити із цією інвестицією».
                                   Любов Шишацька

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ