Рубрики | Статьи

Недосяжний берег.

01 сентября 2015, romaamor

rQIOom9O92w
Оксана не любила свят. Хіба, що в дитинстві та в юні роки. Тоді  очікуванна свят було
приємним.А самі свята веселими. Відразу по закінченню педагогічного інституту, Оксана
вийшла заміж за свого односельця. Як тоді видавалось, їх поєднало велике кохання. Заміжжя
перетворило свята на дні гірші від буденних. Її чоловік був не із тих, хто тішиться
домашнім затишком. Він зникав із дому часто-густо. А святкової пори той поготів. Веселився
у компанії друзів, як і він охочих до горілки. А вона сиділа  самотою у пустій хаті, і
ковтала  гіркі сльози образи та розчарування. Він повертався надранок п»яний до поросячого
визку, і задоволений.На Оксанині дорікання відповідав криком та погрозами.
-Ти мені настрій зіпсувала! Затихни, і радій, що чоловік удома. В противному разі матимеш
синці під обома очима. Задля симетрії!-  Ой, та не раз, тай не двічі мала вона ті
синці.Працювала ж у школі, вчителювала. Накладала на лице товстий шар гриму, аби не
помітили колеги, учні та тато з мамою. Від усіх приховувала свою біду, свій сором. Терпіла.
Сподівалась, що чоловік схаменеться, набереться розуму. Народила двійко
хлопчиків-близнюків, через кілька років іще одного синочка.  Та чоловік не порозумнішав.
Навпаки , почав щезати з дому на кілька днів.Знову терпіла і сподівалась. Приховувати
негаразди у родині вже не було сенсу, люди все бачили і розуміли. Односельці співчували,-це
принижувало. Батьки бідкались над її долею, і це було нестерпним. Врешті настав той час,
коли зрозуміла, що чоловік  не зміниться на краще. Перпектива прожити у такому пеклі все
життя, жахала. Тим більше, що  кохання випарувалось мов роса на сонці. Та й чи було воно?
Врешті терпець увірвався. Оксана зрозуміла яку помилку вчинила одружившись , не зважаючи на
предостороги друзів та батьків. Вона вирішила розлучитись. Чоловік розлучатись не хотів
погрожував, прохав забрати заяву. Оксана стояла на своєму. Їх розлучили. Він  відразу
знайшов собі іншу і виїхав, викресливши дітей зі свого життя. Оксана відмовилась від
аліментів.Тішилась, що позбулась того дідька.
 Часи були нелегкими. Жінка розуміла, що на свою мізерну вчительську зарплатню, навіть з
допомогою батьків,належним чином, не зможе утримувати трьох синочків. Дуже любила свою
роботу, але була змушена звільнитись.Взяла кредит, батьки продавши корову та поросят, теж
дали якусь копійчину, і відкрила Оксана  власну крамничку.Стала першим торговим підприємцем
у великому , сусідньому селі. На той час, конкурентів у неї не було. Справи відразу пішли
добре.Вона продала свій будинок у рідному селі, доклала грошей, і придбала гарний будинок у
тому селі де була її крамниця. Але свята перетворились на найважчі будні. Саме у святкові
дні покупців було найбільше. Жінка стояла за прилавком до останнього відвідувача. Часом, до
півночі. В таких випадках батьки забирали дітей до себе на кілька днів. Навіть коли
з»явилась можливість взяти собі помічницю, Оксана, святкової доби,шкодуючи жінку,
відпускала її додому і торгувала сама. Ось як цієї Новорічної ночі.З дванадцятої дня вона в
магазині. Увесь день череда покупців не скінчувалась. Ноги гули від утоми. Незабаром
одинадцята. Магазин ,врешті,спорожнів. Сиділа одна в пустому приміщенні стомлена і сумна.
Десь щасливі родини накривають святкові столи, очікуючи приходу нового року. Весело
метушаться, жартують. Їхні оселі наповнені особливою, святковою атмосферою. А вона як
завжди сама. Її будинок темніє вікнами. Діти у батьків, за чотири кілометри звідси. Завтра
вранці піде до них,привітає усіх подарунками.Половину першого дня нового року, проведе у
колі найдорожчих людей. А у другій половині  знову на роботу. Ось такі у неї свята.
 Врешті, жінка зрозуміла, що покупців сьогодні вже не буде. Час зачиняти крамницю. Одягаючи
білу шубку та білу шапочку, оглядала себе у дзеркалі. Вона була гарною. Великі сірі очі
дивились трішки сумно. Розкішне, каштанового кольору, волосся м»якою хвилею падало на
плечі. На високому чолі , тонкі темні брови. Струнка постава, вишукані рухи. Знала, що
виглядає молодшою за свої тридцять чотири роки. Та що те важило? Зів»яне її краса в
самотині. Зітхнувши, Оксана вимкнула світло, ввімкнула сигналізацію, івийшла з крамниці.
Один із замків зачинився відразу, та у другому ключ застряг, і ні туди , ні сюди.
Обернувшись спиною до вулиці роздратовано вовтузилась із тим замком.
-Допомогти?-Почула несподівано чоловічий голос у себе за спиною ,і злякалась. Різко
обернувшись, побачила високу постать у довгому чорному пальті, та з білим шарфом на шиї. А
лиця не розгледіла.Знову повернулась до дверей, намагаючись зачинити замка. Серце жінки
зляканою пташиною тріпотіло у грудях.Темна,тиха і пуста вулиця.Ніде ні лялечки. У сумочці
вся денна виручка, а за спиною здоровенний незнайомець. А раптом це  грабіжник! Було чого
боятись! Тисячі полохливих думок зароїлись у голові.-«Тікати? Наздожене.Що робити? Ой,
лелечко! Господи помилуй!» -Думала налякано і розуміла, що має відповісти.
-Дякую. Я сама.-Відповіла тихо, тремтячим голосом, не обертаючись. Колупалась у тому
клятому замкові тремтячими руками, і холоділа від страху.
-Оксаночко, дозволь допоможу, бо ти зустрінеш новий рік біля оцих дверей.-Знову почула
зовсім близько, майже біля вуха. То він знає її ім»я? Різко обернулась. Завмерла на мить,
вдивляючись у його обличчя. Потім знеможено оперлась у двері спиною,видихнула з полегкістю.
-Сергій, то це ти?- Перед нею стояв син священника,отця Якова, Сергій.
-Я. Не впізнала відразу? То я тебе налякав?-Стривожився юнак.-Оксано,ти зблідла!Вибач мені!
От дурень, я пришелепкуватий. Вибач!- Хлопець взяв із її рук ключа,швидко замкнув двері.
-Тримай.-Повернув ключа.-Не можу собі пробачити, що ненароком налякав тебе.-Обережно,
заспокійливо, поклав руки їй на плечі.Ласкавий погляд блакитних очей заспокоїв.Тепло того
погляду передавалось Оксані, наповнюючи серце дивними, незнайомими, захоплюючими почуттями.
Сергій не відводив погляду, не прибирав рук. Дивились у очі одне одному , і мовчали.Якоїсь
миті, Оксані видалось, що руки юнака здригнулись, ніби ось, ось він пригорне її до
грудей.Найдивнішим було те, що вона сама бажала цього.Та він не пригорнув.
-Дозволь провести тебе до хати, аби ще хтось не налякав?- Тихий голос юнака, тремтів від
хвилювання. Він гречно запропонував Оксані, свій лікоть.
-Дозволяю.-Розгубленно прошепотіла Оксана, і вклала свою руку йому під лікоть. Вони вийшли
на засніжену вулицю. Мовчали. Оксана не розуміла що з нею відбувається. Вона не була
легковажною. Після розлучення нікому із чоловіків не дозволила навіть руки своєї
торкнутись.Бажаючих здобути її прихильність було чимало.Та всі вони були жінці байдужими.
 Сергія пам»ятала ще хлопчиком- школярем. Часом заходив до її крамниці. Щось купував,
дивився на неї захопленим поглядом , і червонів. Потім вступив до духовної семінарії. Коли
приїздив додому, то обов»язково навідувався до її крамниці. Поводився  чемно, вже не
червонів, але погляд його, як і раніше , був захопленим. Оксана, для себе, відмітила, що із
сором»язливого школяра Сергій перетворився на дуже вродливого юнака. Відмітила і край,
ніякого значення своїм думкам не придала. Інколи, молодий семинарист допомогав батькові в
церкві. Якось, під час святкової служби, Оксана помітила як задивляються на майбутнього
священника, молоді дівчата-парафіянки. Їй чомусь, це дуже не сподобалось. Потім сердилась
на себе. Що їй до того красеня-семинариста, на дванадцять років молодшого від неї? Та
одначе, він не полишав її думок. І ось наразі, він близько- близько . Ця близькість хвилює
як ніколи. Їй так затишно біля нього,так добре. Таке відчуття, ніби саме так і мало
статися. Ніби завжди  чекала саме цієї миті. Десь підсвідомо Оксана розуміла, що віднині її
життя докорінно зміниться.Вона крокувала поряд із Сергієм, відчувала пахощі його парфумім,
тепло його руки, і німіла від океану, донині невідомих їй, п»янких почуттів.
 Сергій не вірив своєму щастю.Поряд із ним йшла та , про яку він мріяв з дитячих літ. Та,
якою він снив ночами. Недосяжна, тендітна красуня, котра жила у його серці довгі роки,
наразі так близько. Вона була невеличкого зросту, ледь діставала його плеча, ніжною і
полохливою мов пташина. І це подобалось хлопцеві.Виникло бажання ухопити Оксану на руки, і
полетіти крізь засніжене небо до самісіньких зірок, кружляти там серед сніжинок у вічному
танку кохання.
 Вони мовчки крокували пустою вулицею, повз святково освітлених вікон будинків. З неба тихо
падали  великі пухнасті сніжинки. Лебединим пухом вкривали дорогу, дерева, оселі.Довкілля
виглядала святково і казково.
— Яка краса. Немов у казці.- Він поглянув на свою супутницю і прибавив.- І ти дуже гарна.
На Снігуроньку схожа.
-Дякую,- тихо відповіла Оксана,- Ти теж гарний, з купою снігу на непокритій голові. Назвала
б тебе Дідусем Морозом, та одначе ти замолодий .
-Звісно, для Дідуся Мороза молодий.Але я дорослий чоловік.-Відповів упевнено, і зупинився.
Не відводячи погляду від її очей, вивільнив руку Оксани з-під свого ліктя, зняв з неї
рукавичку, неквапом, торкнувся теплими , ніжними вустами кожної пучечки на її пальцях. Це
виглядало так еротично, від нього йшла така дужа хвиля чоловічого магнетизму, що жінка
оторопіла. Від тих дотиків її тілом розлилось хвилююче тепло, котре кинуло у вир тривожних
і солодких відчуттів. Це лякало.
— Так і стоятимемо? Чи доведеш мене додому?- Запитала хрипло, відбираючи руку.
-Що? Так, так. Додому.-Відповів, ніби прийшовши до тями. Знову вклав її руку собі під
лікоть, і знову мовчки рушили далі.Кожен думав про своє. Він про неї, вона про нього.  Обоє
почувались напричуд хороше, від тих думок. Ось так дістались її будинку.
— У тебе темно?-Запитав здивовано.
-Так, Хлопчики у батьків.Стрічатиму Новий рік без них.- Відповіла з легким сумом.
— До речі , а котра година?- Він поглянув на годинник.- За чверть дванадцята!Маємо
встигнути!- Скрикнув , і потяг її за руку у хвіртку.-Пропоную зустріти свято у моїй
компанії! Ти не проти?
— А хіба я маю вибір?- Сміялась Оксана, і мчала слідом за ним до ганку.
-Швидко відчиняй двері!-Підганяв підіймаючи з ганку якогось пакета.
-Що то?-Здивувалась Оксана.
-Шампанське і цукерки.-Поспіхом відповів молодик.
— Звідки?-Ще більше здивувалась жінка.
— Я залишив коли йшов до тебе в крамницю.
-То ти запланував?-Запитала оторопіло.
-Звісно.- Ствердив спокійно і незворушно.- Оксано відчиняй двері! Часу обмаль!-Прохав
нетерпляче. Оксана відчинила. Вони вихором залетіли в будинок, швидко зняли верхню одіж.
-Сергію! Швидко до зали! Увімкни телевізора, гирлянду на ялинці, присунь столика до дивана!
Я до кухні!-Наказувала Оксана. Вона повеселішала,пожвавішала. Радісна метушня додавала
святкового настрою.Відчинила холодильника подіставала наїдки, наклала їх в тарілки.
-Все виконав, чекаю нових наказів!-Почула за спиною веселий Сергіїв голос.
-Бери тарілки , неси до столу.
-Ого скільки всього смачного!Це добре, бо я голодний мов вовк.
-Я теж голодна.-Посміхнулась до нього Оксана.
 За кілька хвилин святковий стіл вгинався від наїдків. Шампанське відкорковане, і налите в
келихи.Вони тримали ті келихи в руках, стоячи лицем одне до одного, і рахували секунди, що
залишились до нового року.
-Дванадцять! Ура-а-а! З Новим роком!- Скрикнули разом.Потім голосно засміялись, випили по
ковтку шампанського,  і швиденько, з аппетитом взялись до їжі.
-У-у-у-у-м! Яка смакота!-Прикривши очі від задоволення промуркотів Сергій. Ти завжди так
багато , та так смачно готуєш?
— Так. Мушу. Бо маю трьох колорадських жучків, котрі їдять все, що їм на очі потрапить.
— А чи не хочеш  завести собі ще й четвертого колорадського жука, він значно більший від
твоїх, але теж любить гарно попоїсти ?- Жартував Сергій наминаючи котлети.
— Я поміркую.- Пирхнула сміхом жінка.Якийсь час їли мовчки.
-Все.Дякую. Нахапався мов качка.Потрібно активно порухатись. Бо розтовстію як мій тато.
 Оксана згадала чимале черевце отця Якова, уявила собі таким Сергія, і засміялась.
-Не смійся, Оксаночко,  вмикай музику. Будемо танцювати танго.- Вдавано серйозно промовив
Сергій.
 -Я не вмію танцювати танго. А ти вмієш? Невже в семінарії цього навчають?-Дивувалась
жінка.
-Ні. Не навчають. Але я маю чотирьох сестер, і не єдиного брата. Отож, коли вони вдома
репетирують всілякі танці, я змушений бути партнером усім чотирьом. Ось так і навчився. А
наразі й тебе навчу.
 Він танцював дуже гарно.Оксана збивалась із такту, наступала Сергієві на ноги.Він кумедно
плигав на одній нозі, вдаючи що йому дуже боляче.
— Така мала, а геть повідтоптувала мені ноги! Ой, як боляче! Кульгавим мене зробила!-Він
сідав на підлогу і завзято дмухав собі на ногу. Оксана реготала до гикавки. Ось так
жартуючи, сміючись навчилась, врешті, того танцю.
— Розумниця. Здібна дівчинка.-Сергій жартома поцілував її у маківку. -Все досить! Зайві
калорії згоріли.Можемо відпочити.-Збуджені, розчервонілі,усміхнені, сіли вони на диван.
Сиділи близько-близько і віддмухувались. З магнітофону полилась тиха  повільна музика.
Веселий настрій, у обох, змінився на задумливий, ліричний. Сергій обійняв жінку за плечі,
злегка притис до себе. Не відкинула його руки, не образилась. Прихилилась головою до його
грудей.Їй було так добре, так неймовірно приємно відчувати як схвильовано стукає його
серце, як здіймаються від подиху його міцні груди.Почувалась так , ніби,  все життя прагла
саме цієї миті.Ніби він віддавна знайомий чоловік,  найближча, найрідніша людина на світі.
Поряд із ним так затишно, так спокійно.
-Першого разу я побачив тебе нареченою.- Тихим голосом заговорив Сергій.- Тато вінчав вас,
а я, як завжди , допомогав.Ти була такою гарною, що я  не міг відірвати погляду.Неземне,
прекрасне, повітряне створіння у весільнім уборі, з щасливою посмішкою, стояло біля
вівтаря.Мені було лише десять років, ще нерозумів що відбувається зі мною, але від того
часу ти звила гніздечко у моєму серці.Весь час думав про тебе. Під час недільної служби
шукав тебе очима серед парафіян. Якщо ти була серед них, почувався щасливим. Але ти ходила
до церкви зрідка.Дізнавшись у якому ти живеш селі, велосипедом їздив туди, аби лиш
побачити. Потоваришував із твоїм сусідом Васильком. Він мій одноліток. До речі, товаришуємо
з ним і донині. Я часто гостював у нього, і мав можливість спостерігати за твоїм життям.
Бачив тебе веселою, і мені було весело. Бачив сумною, смуток огортав і мене. Потім почав
помічати ,що сумний вираз не зникае із твого чудового обличчя. Як усі в селі, знав чому.
Твій  чоловік виявився негідником. Як мені хотілось натовкти йому пику!Та я був ще
дитиною.Роки минали, я зростав, мужнів , спостерігаючи за тобою, мріючи про тебе. Ти
народжувала дітей, чоловік твій пиячив все більше. До Василькового обійстя долинала його
руганина, твоє голосіння, наляканий плач твоїх хлопчиків.Той гвалт був мені, немов ніж у
серце.Якось побачив як ти йшла з крамниці.Однією рукою котила візочок з близнюками, в іншій
тримала важку сумку. Я побіг тобі назустріч, попрохав дозволу допомогти. Ти посміхнулась до
мене,подякувала і дозволила. Дорогою розпитувала хто я, звідки,у кого гостюю. Від твого
голосу, твоєї присутності, твоєї посмішки, почувався таким щасливим, що ледь спромігся на
відповіді. Від того часу, вітався до тебе як до знайомої, і ти мені відповідала. Звісно, ти
не пам»ятаєш цього.
-Пам»ятаю.-Прошепотіла, приголомшена його зізнанням, Оксана.
-Дійсно? Ти тоді звернула на мене увагу?- Здивувався оповідач.
-Так.Ти був дуже чемним, і гарним підлітком.
-Дякую.-Сергій легко стиснув її плече, і знову поцілував у маківку. А потім продовжив
розповідь.
-Ти розлучилась того року коли я скінчив школу. Шкодував тебе, але й безмірно радів.Ще сам
не розумів добре чому,але не хотів бачити поряд із тобою жодного чоловіка.Закінчивши
навчання ,усупереч батьківській волі, вступив до технічного училища.Ото буча здійнялась!
Мене з дитинства готували до того, що маю бути священникам, як мій тато, мій дід та
прадід.З роду в рід простягається ця традиція у нашій родині. Як єдиний син свого батька,
саме я маю продовжувати її.І мені подобається ця справа. Але з дитячих літ маю потяг й до
техніки. Тож професію автомеханіка вибрав не дарма.Наразі можу відремонтувати яке завгодно
авто. Підпрацьовую після занять на одному із СТО, в місті. Маю свої кошти. Від батьків не
залежу.Півтора року  навчався , потім півроку мав практику. Але, вступив-таки до семінарії.
Не тому , що хотів догодити батькам. Розумієш, коли заходжу до храму, то зі мною
відбувається щось таке, що й не розповісти.Піднесення,радість,одухотворення. Я не знаю як
тобі це пояснити, але там я почуваюсь так, ніби дістався берега до якого так прагнув.
Відчуваю потребу служити Йому, нести Його правду у цей світ. Тим часом ти перебралася  до
нашого села. Щоразу, приїжджаючи додому я міг бачити тебе у крамниці, на вулиці,у церкві.
Між тим я дорослішав. Дорослішало й моє відношення до тебе.Ти ніколи не полишала моїх
думок, мого серця.Мені вже двадцять два роки.Бажання, живого спілкування із тією, котра
заполонила душу з дитинства, не дає спати, їсти.Я зовсім змучився, і  ледь зважився на цю
зустріч. Чекав тебе біля воріт, не дочекався. Пішов до крамниці, та не наважувався зайти. Я
так хвилювався, мною так тіпало!Більш за все боявся, що ти не захочеш навіть розмовляти зі
мною…- Він все розповідав, та розповідав. Оксана, притулившись йому до грудей, слухала
закривши очі. Його тепло,ласкавий голос, огортали стомлені тіло та душу, ніжною, теплою
хвилею любові.Вона ніколи не почувалась такою залюбленою, захищеною. В затишку його
обіймів, проростало у її серці нове, світле, трепетне почуття. Врешті денна втома далась
взнаки, і вона заснула припавши головою до його грудей.
 Сон був міцним і солодким. І снився ій маленький блакитноокий хлопчик,красень-семинарист
на службі у церкві,високий чарівний парубок у чорному довгому пальті із білим шарфом на
шиї. Сергій. Прокинулась від якогось дискомфорту. Ще не розімкнувши повік відчула, що його
поряд немає. Якусь хвилю дослуховувалась . Не шелесне. Розтулила очі.Світло вимкнуто. В
кутку блимає різнокольоровими вогнями ялинкова гирлянда. Столик стоїть на місці. Посуду на
ньому немає. Вона лежить на дивані,вкрита картатим пледом, під головою подушка. Звелась на
лікоть. На обличчя впало розпущене волосся. Але Оксана добре пам»ятала, що сколола його на
потилиці. Виборсала ноги з-під пледу, опустила на долівку. Завмерла. Шкарпеточок, котрі
вона одягала під чобітки, теж не було.Стало зрозумілим, що Сергій уклав її на подушку,
накрив пледом, розпустив волосся, зняв шкарпетки. Турбувався аби Оксані було зручно спати.
Така турбота була приємною. Але ж він торкався її волосся, її ніг!Було в цьому щось
інтимне,і зворушливе. Їй дуже хотілось , аби він був тут! Можливо не пішов, а сидить
тихенько у кухні. Побігла туди. Посуд вимито, страви прибрано до холодильника. Сергія
немає. Сіла на стільчик, опустивши голову і руки. Пішов. Образився. І мав на те право. Він
їй душу виливав, ділився найсокровеннішим. А вона заснула.Все. Більше не прийде.
Закінчилися чари Новорічної ночі. І знову настали клопоти звичного життя. Сумна і
подавлена, вклалась у постіль. Та сон зник. Все думала про Сергія. Запав їй у душу.
Почувала до нього таку прихильність, такий потяг, що соромилась і лякалась цих почуттів.
«Добре що  все скінчилось допоки не зайшло занадто далеко. Навіщо я йому, на дванадцять
років старша, та з трьома дітьми? Що із того , що кохає з дитинства. То все минуче і пусте.
Натішився б, збив оскомину тай гайнув би до молодих дівчат. Такого красеня  ніяка не
відштовхне. А я б присохла до нього, а потім мучилась. Добре що пішов»,-думалось їй. Ніби
вже й крапку поставила, та заснути не могла. Не йшов їй із голови отой семинарист. Так і
пролежала до світанку, без сну.
 Йшла до батьків, і все думала про Сергія. Сердилась на себе, карталась, намагалась
відволіктись на щось інше. Та все дарма.
 -Мамо! Мамусю!- Радісно закричали її любі синочки, лиш ступила на поріг батьківської хати.
Обіймала їх, цілувала, Господи, як же засумувала за ними! Сергій зник із її думок мов і не
було. Половину дня провела зі своїми дітками та батьками,не згадавши його.Планувала забрати
хлопчиків додому, та ті рішуче відмовились.
— Мамочко, ти не ображайся, але нам тут так цікаво. Дідусь навчає нас кататись на лижах, ми
майструємо санчата. А вдома що? Ти на роботі більшу частину дня. А ми самі. Ми тебе дуже
любимо, але дозволь залишитись у дідуся та бабусі на час усіх канікулів.- Прохав один із
близнюків, Назарчик.Брати , та Оксанині батьки теж пристали до  того прохання. Жінка
вимушена була погодитись. А дорогою додому знову повернулись думки про Сергія.»Ні, ні, ні,
не хочу згадувати його , не хочу. Маю відволіктися».-Подумки переконувала себе. Почала
думати про те, що потрібно закупити чимало товару. Бо опісля свят полиці спорожніли
наполовину. Підраховувала, прикидала що, та як. Ось так і відволіклася. Та не надовго.
Стоячи за прилавком, поглядала на двері. Чи не завітає , часом, предмет її важких роздумів.
Він не прийшов. На душі було сумно і пусто.
 Пусткою озивалися кімнати її будинку, де ще учора лунав його голос. Мляво тинялась із
кімнати в кімнату. Не вечерявши, вклалась у постіль. Заснути не могла. «Нехай прийде, нехай
прийде»,-шепотіла мов заклинання, і плакала від відчаю. А потім, ніби прийшовши до тями,
падала перед образами на коліна і ревне молилась.
-Господи, будь милостивим до мене, допоможи забути його, не допусти гріхопадіння. Відведи
його від мого серця.- Отак помолившись, трішки заспокоїлась. Вже й засинати почала, коли
хтось постукав у двері.»Сергій, Сергієчко!»-Радісно прошепотіла, і птахою полетіла
відчиняти. Радісна, щаслива, рвучко відчинила двері, і відразу потрапила у його міцні
обійми.
 Щастя, кохання це всього лиш слова, котрі означають почуття. Але немає таких слів, котрими
було можливо описати , власне, ці почуття. Немає. Не придумали люди.Щоби зрозуміти їх
значення потрібно відчути, пережити, і щастя, і кохання. Оксана зрозуміла. В обіймах
Сергія.
-Кохаю,кохаю,кохаю.-Шепотів юнак, покриваючи поцілунками кожну часточку її тіла. Вона
знала, що то є правдою, відчувала це розумом, серцем, душею. Розчинялась у його ніжності,
танула від жаги,від його спраглих вуст,ласкавих рук, дужого жаркого тіла. Горіла у вогні
його та своєї пристрасті, разом із ним злітала до зірок, і шепотіла слова кохання.
 Потім стомлені і щасливі лежали переплівшись гарячими тілами, і посміхались одне одному.
 -Думала, що образила тебе заснувши, і ти ніколи не прийдеш. Мучилась цілий день.-Шепотіла
Оксана.
— Образився? Ні!Я зрозумів, що ти втомилась у крамниці, а тут іще й я зі своїми танцями.
Картав себе. Ледь дочекався допоки мої вклались спати, і бігцем до тебе. Я так боявся, що
ти не відчиниш! Оксаночко, я так довго чекав на тебе,що наразі не вірю своєму щастю. Кохаю
тебе, кохаю.- І знову пристрасні поцілунки.
 Щастя змінило Оксану на краще. Вона виглядала такою гарною, що перехожі захоплено
озирались їй услід. Через день навідувалась до дітей і батьків.Щасливий вираз обличчя
веселий голос, не залишилися непоміченим.  Тато та мама якщо й здогадувались, що донька
закохалась , та  не запитували.Мовчки раділи за неї.А вона щоднини жила в очікуванні
вечора, котрий приведе щастя до її порога. Щастя на ймення Сергій. Перестала мучити себе
сумнівами,забула про різницю у віці.Просто кохала до самозабуття. Вимушені були
зустрічатись потай, але то не біда. Головне, що вони разом.Вона із нетерпінням чекала тих
зустрічей. Готувалась мов до свята. Сергій мав ключа від дверей її будинку. Ледь зачувши як
кляцнув замок,Оксана бігла в його обійми, він припадав до її вуст мов спраглий до чистого
джерела. Одного вечора вирішила пожартувати. Не стрічати його біля дверей, а вдати що
спить.Цікаво як Сергій себе поведе? Лежала в ліжкові лицем до стіни, нашорошивши вуха,
дослуховуючись до нічних звуків за вікном. Чула як він увійшов у двір, ось відмикає двері.
Застиг на порозі. Здивувався, що кохана не біжить до нього. Оксана тихо сміялась у подушку,
уявляючи його здивований вираз обличчя. По шурхоту здогадувалась що він знімає взуття,
верхню одіж, зазирає до кухні,  входить до її спальні. Оксана старанно вдавала із себе
сплячу. Сергій якийсь час стояв біля постелі, потім опустився на коліна, нахилився до її
вушка і вкрадливо прошепотів:
-Кохана, а чи не годі вдавати із себе сплячу красуню?- Оксана пирхнула сміхом, різко
обернулась, і потрапила  у його обійми.
— Як ти здогадався, що я не сплю?-Запитала здивовано.
-Бо знаю як ти дихаєш коли спиш.- Цілуючи її , відповів Сергій. Ті слова запали їй у душу
назавжди.
 Вона не замислювалась над майбутнім. Жила мов у казці. А між тим скінчились свята. Сергій
мав повертатись до семинарії. Розлука з милим видалась Оксані страшною бідою. Вона плакала
у нього га грудях мов мале дитя.
-Не плач, серденько.Светр змокрів від твоїх сліз. Мені теж важко розлучатись, але ж я не
плачу. Не назавжди розлучаємось. Я телефонуватиму, на вихідні та на свята
приїздитиму.Врешті зустрінусь із твоїми дітьми. Маю ж я познайомитись із ними?
-Навіщо?-Здивувалась Оксана.
-Як «навіщо?»-В свою чергу здивувався Сергій.- Я сподіваюсь ,що ми створимо родину. Ти, я,
твої хлопчики. Я буду для них гарним татом. І спільних дітей народимо. Чи ти думала, що я
все життя приходитиму крадькома вночі,і йтиму ранього світанку,теж крадькома. Настав час
легалізувати наші відносини. Чи ти проти?
-Сергію, але…
-Ніяких «але». І не згадуй про різницю у віці. Ти для мене найкраща за всіх жінок у світі.
Я кохатиму тебе завжди. Зрештою не така вже й велика та різниця.
— Не тільки у цьому річ. Знаю як ти любиш своїх батьків та сестричок. Та чи приймуть вони
мене?- У її голосі звучав відчай.Сергій відсторонився від неї, підійшов до вікна. Дивився у
темінь раннього світанку мовчки. Розмірковував. А потім промовив.
-Я доросла людина. І сам вирішую своє подальше життя.- Оксана все зрозуміла. Його родина
ніколи не прийме її.І ще зрозуміла, якою важкою є ця ситуація для Сергія. Підійшла до
нього, притислась до понурої спини.
-Любий, коханий,ти моя душа, моє життя. Бути з тобою поряд кожної миті, то моя мрія. Але
поговорімо про це іншим разом.Таке важливе рішення має бути виваженим. А ми зустрічаємось
всього два тижні. Не поспішаймо.
-Ти мені відмовляєш?- Носторожився Сергій.
-Ні. Я тебе кохаю понад усе.  Зачекаймо. Нехай мине якийсь час. Я упевнена він все
поставить на свої місця.  А із хлопчиками я тебе познайомлю. Згода?- Зазирнула у його
задумливі очі.
-Згода.-Посміхнувся, обійняв міцно.- Яка ж ти у мене мудра. І гарна. Не можливо не любити.
 Ця розмова спонукала жінку до важких роздумів. Вона навіть мріяти не сміла про одруження
із Сергієм.Боялась подумати як можуть  скінчитись їх стосунки. А виявилось, що він не думає
про завершення. Натомісць планує подальше сумісне життя.Вона дуже кохала  його.Одруження із
коханим то неймовірне щастя. Та на шляху до її щастя було чимало перешкод. Вона вінчана з
колишнім чоловіком. В таких випадка церква розлучень не визнає. За Божим законом вона має
чоловіка. Батька своїх дітей.Отець Яків був глибоковіруючою людиною. Як івся його родина.
Вони ніколи не визнають її шлюб із Сергієм. Здійметься скандал, про наслідки якого навіть
думати не хочеться.Крім того, і що найважливіше, це вік її обранця.Не те важить, що вона на
дванадцять років старша, а те що він  молодий, нетерплячий.Наразі він упевнений , що чинить
вірно. Але може статись таке, що мине якийсь час, і Сергій зрозуміє, що погарячкував і
помилився. Їй теж було двадцять два роки, коли одружувалась, І вона була упевненою що то
кохання на все життя. А що із того вийшло? Вона стане Сергієвою дружиною. Але лише тоді
коли стовідсотково переконається у виваженості його рішення. А для цього потрібен час.
Оксана не мала права на помилку.
 Вона придбала старенького автомобіля, котрий потребував ремонту. Звісно ремонтував його
Сергій. Це був гарний привід навідуватись до неї вдень.Познайомила Сергія із синами.
Молодий семинарист приїздив на вихідні, і відразу до коханої. Він швидко знайшов спільну
мову із хлопчиками.Діти не відходили від нього ні на крок. Він копирсався у моторі, а вони
допомогали. Подавали  майстрові інструменти, а він навчав їх як називається той інший, та
для чого він потрібен. І все те весело, із задоволенням. Гукала їх до столу,виходили із
гаража всі четверо вимурзані мастилом. Милися , бризкаючись водою одне на одного, сміючись.
Обідали швиденько, і знову у гараж всією команією. «Сергій буде моїм дітям гарним татком і
другом». -Думала Оксана, дивлячись на своїх чотирьох любих хлопців.
 Ось так минуло півтора року. Вогонь Сергієвого та Оксаниного кохання розгорівся ще
дужче.За цей час Сергій декілька разів заводив розмову про одруження.Ладен був залишити
семінарію. Жінка прохала зачекати до закінчення навчання.
-Я започаткую свою справу. Автомайстерню.Забезпечуватиму нашу родину добре. Навіщо втрачати
час на навчання у семінарії, якщо не зможу бути священником?-Дивувався Сергій. Оксані було
відомо, що якщо він не візьме шлюбу до таїнства посвячення, то опісля не матиме права на
одруження. Але одружитись Сергій мав на незайманній дівчині. Шлюб із жінкою , та ще
вінчанною із іншим, зачиняв перед ним двері до церкви. Її коханий ладен був відмовитись від
свого покликання заради неї. Це вказувало на серйознясть його почуттів. Зваживши усе, жінка
, із радісттю в серці, вирішила прийняти пропозицію. Та все мало статись як годиться.
-Залишилось кілька місяців до закінчення навчання, на котре ти затратив майже чотири роки.І
ти вирішив покинути? Це не серйозно. Всяку справу потрібно доводити до кінця, мій коханий.
Я від тебе нікуди не втечу. Навчайся. Освіта нікому не зайва. Чекали ми довго, почекаємо й
ще трішки. Так, любий?
— Так.-Зітхав Сергій. Оксана обіймала його, цілувала. І як завжди легка суперечка
закінчувалась палкими любощами.Оксана  із нетерпінням чекала того часу коли коханий стане
її чоловіком. Упевнилась що його рішення досить виважене,і вона не випадковість у його
житті, а жінка котру він безмежно кохає. Їй вже було байдуже до його родини. Звісно
здійметься скандал. Та ще й який! Її батьки зрозуміють доньку.  Його батьки обуряться,
м»яко кажучи.Та із часом вони пробачать єдиного сина, приймуть  дітей котрих вона народить
Сергієві. Можливо й їй пробачать. А якщо не пробачать небажаної невістки, то так і буде.
Жила без них до цього часу, то житиме і надалі. Аби Сергій був поряд.
 Тепла літня ніч огортала село. Вони сиділи в альтанці Оксаниного двору.Дихали духмяним
повітрям, слухали нічні тихі звуки сплячого села. Як завжди , поряд із коханим жінка
почувалась напричуд спокійно і затишно. Ось так би сиділа й сиділа, відчуваючи його подих,
його тепло.
-За два тижні повернуся з дипломом. Одружимось, і усі вечори, дні та ночі будуть
нашими.-Ніби прочитавши її думки промовив Сергій.
— Я ще не сказала тобі «так».-Кокетувала Оксана.
— То скажи.
— Ти не зробив мені офіційної пропозиції. Де квіти,де обручка?- Жартувала майбутня
наречена.
— А я таки йолоп!Вибач серденько. Все буде. Навіть навколішки стану.-Сміявся Сергій.
— Ось тоді і почуєш мою відповідь.-Пригорнулась до нього Оксана.
 Другого дня жінка нетямилась від щастя. Душа співала, ноги мало не танцювали. Мине кілька
тижнів і вони не ховатимуться зі своїм коханням. А потім стануть щасливим  подружжям. І
плювати їй на тих кому це не до вподоби.
 Той вечір не віщував нічого лихого. Оксана повкладала дітей, прибрала у кухні.Лиш
приготувалась до сну, як почула тихий стукіт у двері.»Хто то може бути? О такій
порі?»-Здивовано подумалось жінці. Відчинила двері і вклякла. На порозі стояла Сергієва
мати.Неприємне відчуття тривоги, огорнуло Оксану. Відчула млість,слабкість і похитнулась.
Якусь мить жінки мовчки дивились одна одній у вічі.
-Доброго вечора. Впустиш?-Запитала , нарешті, матінка Ярина.
-Доброго вечора.- Тихо відповіла господиня, відчуваючи що добрим цей вечір не
буде.-Заходьте.- Запросила пізню відвідувачку. Завела до кухні , пригостила кавою. Сіла
біля столу навпроти візитерки. Намагалась стримати хвилювання, але руки дрижали мов у
школярки на іспитах.
— Не хвилюйся. Не лаятись прийшла, а порозмовляти. Здогадуєшся про кого?- Спокійно запитала
матінка.
-Так.Як ви дізналися? Сергій розповів?- Запитала  шокована жінка.
— Ні. Він нічого не розповідав. Сама здогадалась. Чи ти думала, я не бачу як він вночі
втікає з хати, а повертається на світанні? Все я помічала. Лише не знала хто принаджує мою
дитину. Спасибі, сільським пліткаркам. Донесли. Ви сподівались, що ніхто не помічає? Шила в
мішкові не сховаєш. Я не можу нічого лихого сказати про тебе. Ти гарна ,працьовита, добра
господиня, турботлива мати.За інших обставин, я б дорогою душею прийняла  тебе за невістку.
Та наразі, це не можливо. Ви не можете бути разом.
-Лише ми удвох маємо це вирішувати. Я кохаю Сергія. Він кохає мене. Ми вирішили одружитись.
— Кохаєте?Одружитись? Отямся! Скільки йому років, і скільки тобі? Ти вінчана із іншим! Ти
це пам»ятаєш? А він син священника!Це не кохання. Це перелюб. Припустимо ви розпишетесь в
сільраді, народите дітей, але час не стоїть на місці. Ти на скількі років від нього старша?
На дванадцять. Поступово старітимеш у нього на очах, краса твоя зів»яне. А він
набиратиметься сили, чоловічої краси і мудрості. Навкруги буде безліч молодих, вродливих
дівчат та жінок.Дивитиметься на них, і жалкуватиме що помилився .Не залишить тебе, матір
його дітей, але страждатиме все життя. І ти страждатимеш розуміючи це. Щезне кохання, мов і
не було. Залишаться докори, сварки і німа ненависть у очах. Як тобі таке майбутнє? Сергій
не розповідав тобі, що має наречену? Але це так.Оля чиста, цнотлива дівчина, молодша від
нього. Її батько теж священник. Приятель мого чоловіка. Ми віддавна планували одружити їх.
І вони про це знають. Звісно, їхні відносини лише товариські. Але Сергій із задоволенням
спілкувався із дівчиною. Все  склалося б так ,як ми запланували, як би не ти.Він перстав
спілкуватись із Олею. Навіть на телефонні дзвінки не відовідає. А дівчина страждає. Сергій
має одружитись саме із нею, до таїнства посвячення. Має стати священнослужителем, як
заведено у батьковому роду. Від народження готували до цього. Але не тисли . Спочатку
вступив до технічного училища, та потім все ж, пішов до семинарії. Сам. Бо зрозумів, що то
його покликання. І ось відмовляється  від Бога, заради гріховного зв»язку. Заради тебе. Він
ще молодий, не розуміє що чинить. А коли зрозуміє, то буде запізно.Отець Яків ніколи не
визнає вашого гріховного шлюбу. Він прокляне рідного сина, відмовится від нього. Я втрачу
дитину назавжди. І мій син знову страждатиме, тужитиме за родиною, і звинувачитиме тебе.
Оксано ти старша від нього, маєш бути мудрішою. Змилуйся над нами, відречися від Сергія.
Вчини так , щоби він забув про тебе.- Матінка Ярина благала зі слізьми на очах.
-Ні, ні, ні,Сергій ніколи не залишить мене. А я його.Це не можливо. Не зможу жити без
нього.-Розгублено , з відчаєм шепотіла бідна Оксана.
— Зможеш. Заради своїх дітей. В першу чергу ти маєш думати про них. Мусиш витримати
усе.-Твердо запевняла співрозмовниця.
— Ні, ні, ні. Не можу, не хочу. Я надто кохаю його.- Торочила Оксана  дивилась жалісно,
переляканими очима, і блідла на виду.
— Якщо дійсно кохаєш,   то маєш думати про його майбутнє. А про його майбутне із тобою я
вже розповіла. Зрештою, зрозумій мене як матір. У тебе три синочка, чи хотіла б ти щоб
хтось із них відмовився від тебе заради набагато старшої жінки із трьома дітьми?-
Це запитання заскочило Оксану зненацька. Ніколи не припускалась таких думок. Лиш на хвилю
замислилась, і зрозуміла материнський біль матінки Ярини. Вона не бажала котромусь із синів
такої долі.Більш того її жахала така перспектива.
— Відповідь читаю на твоєму обличчі. Тепер ти зрозуміла якою трагедією для нашої родини,
для Сергія, і для тебе теж, може обернутись ваш гріховний зв»язок. Отець Яків ні про що не
здогадується, тож можливість все залагодити не втрачена. Ти розумна жінка. Я впевнена, що
вчиниш вірно. Маю ще до тебе прохання. Сергій не повинен знати про нашу розмову. Він мені
не пробачить, і я все ж втрачу єдиного сина. Не ображайся, Оксано. Я всього лиш намагаюсь
зберегти свою родину. Сподіваюсь ти мене зрозуміла. Добраніч.- Із тими словами Ярина
залишила приголомшену Оксану на самоті із відчаєм і болем. Сергій ніколи не розповідав про
Олю. Це було зрозумілим.Все інше не було для Оксани новиною.  Але було правдою. Одна справа
знати самій цю правду, і закривати очі на неї. Інша, почути її від іншої людини.У словах
Сергієвої матері було стільки болю, розпачу! Знову уявила себе на її місці, і жахнулась. Не
приведи Господи! Сергій ладен був відмовитись від родини, покликання, церкви, заради
кохання до неї. Та він не міг зрозуміти материнського горя. Оксана розуміла. Як і те, що на
чужому гореві щастя не збудуєш. Десь у самій глибині свідомості, вона вже прийняла важке
рішення. Та весь час до Сергієвого приїзду , намагалась віднайти можливість залишитись із
коханим,не розлучаючи його із родиною. Не знаходила. Боролась із почуттями до нього. Не
вдавалось. Ця внутрішня боротьба виснажила її до краю.  Жінка зблідла і схудла.Та зрештою
вирішила. Має відмовити Сергієві. Заради нього. Це рішення було надважким. Скільки сліз
було прилито! Скільки ночей без сну! Звідки взяти сили, щоб відмовитись від того, хто був
часткою її серця, душі? Як це зробити?
 Сергій приїхав останнім автобусом. З букетом білих троянд в руках, з каблучкою в кишені,
щасливий, окрилений,  відразу помчав до Оксани. А навіщо вже ховатись? За кілька хвилин
почує давно очікуване «Так», завтра вранці сповістить про все батькам. Мужньо витримає всі
нарікання і докори. Вони із коханою напишуть у сільраді заяву на одруження. Ще до весілля
перебереться жити до Оксани. Нарешті здійсниться його заповітна мрія! Вступивши до двору,
зауважив, що вікна кухні освітлені. «Не спить. Чекає».-Подумалось йому. Він дуже засумував
за нею, накращою в усьому світі! Обійняти її, притиснути до грудей, найніжнішу ,
найжаданнішу.Потреба була такою нагальною, що молодик бігцем побіг до вхідних дверей.
 Оксана чула як він зайшов у двір, як біг , як відчинив вхідні двері. Не пішла його
зустрічати. Сиділа край столу занадто спокійна, ніби заморожена, і чекала. Ось він увійшов
до коридору.Здивовано завмер на мить. Ось іде коридором до кухні. Врешті стоїть на порозі,
з букетом у руках, щасливим і трішки здивованим виразом на обличчі.
-Люба ти не стрічаєш мене?- Зробив крок до неї.
-Стій.-Застережливо підняла руку жінка.-Кави?- Запитала буденним голосом.
-Так.-Прошепотів вражений Сергій, вдивляючись у її кам»яне обличчя. Оксана мовчки зробила
каву.
-Сідай, пригощайся.-Запросила безбарвним голосом.Сергій сів навпроти неї,не зводячи погляду
від схудлого обличчя коханої.
-Щось трапилось? Ти захворіла? Діти?-Завмираючи від недоброго передчуття, запитав хлопець.
-Ні. Всі здорові. Ти з квітами? І з каблучкаю мабуть? А дарма. Я кажу тобі, ні.- Відповіла
упевнено.
-Що? Ні? Оксано ти тямиш що говориш?-Вражено запитав Сергій.
-Звісно тямлю. Я відмовляю тобі, бо не кохаю.
-Не кохаєш? Не вірю. Це не правда! Оксано що сталося?-Хвилювався так, що паморочилось у
голові.
-Вір , чи не вір, то твоя справа.Але я маю іншого.- Байдуже повела плечима. Стояла біля
вікна склавши руки на грудях, спокійна і чужа.
-Іншого? За два тижні ти знайшла собі іншого?-Нетямився від почутого .
-Він був у мене завжди. Ще до тебе. Ми не розлучались навіть тоді, коли в моєму житті
з»явився ти.- Не могнувши оком, незворушно набріхувала на себе Оксана. Якби ж він знав, що
за цією незворушною маскою, кривавить відкрита рана, а серце закипає слізьми. Якби ж знав
як важко було казати ці страшні слова. Бідна жінка трималась із останніх сил. Сергій
завмер. Опустивши очі, крутив горнятком з кавою , і мовчав.В голові йому гуділо , ніби рій
бджіл у вуликові. Він не міг зібрати думок до купи. Лиш одна була чіткою. «Не кохаю. Він
був у мене завжди…завжди…завжди». Сергій відсунув від себе горнятко, повільно підвівся,
не поглянувши на Оксану, мовчки вийшов.Сили залишили її, тіло тремтіло мов у лихоманці,
ноги підкошувались. Не сіла, впала , на стілець нажахана і розчавлена.
-Сергієчку, кохання моє, вибач, вибач .-Шепотіли зблідлі вуста.-Матір Божа, всі святії, що
ж я накоїла?- Сльози заструмились із її очей, котрі не відводила від дверей.»Повірив? Він
повірив що не кохаю, що зраджувала? Так легко, відразу?»-Думала вражено, забуваючи у ту
мить,що хотіла змусити його повірити.-«То ось якої він думки про мене? Повернути! Пояснити!
Можливо, не пішов стоїть у дворі?»-Вибігла у коридор, побачила на тумбочці залишені Сергієм
ключі від її будинку.»Це все!-Думка була такою жахливою, що жінка мало не
знепритомніла,-повернути!»-Вибігла у двір, оглянулась навкруги, немає. Вибігла за ворота,
немає.Мало не втрачаючи свідомість, заплітаючи ногами, побрела до будинку.
 Сергієві не ставало повітря, голова ніби, ось -ось мала вибухнути від гидких думок. Він не
розумів куди йде, мав рухатись і все.Йшов бистрою ходою, а потім побіг. Він біг і біг, не
знаючи куди, і навіщо.Біг допоки вистачало сили. Отямився за селом біля річки.Розпач
вирвався із його грудей страшним , нелюдським криком. Трішки попустило. Думки стали
чіткішими і страшними.Як вона могла так вчинити? Він поклав до її ніг все своє життя. Ладен
був відмовитись від батька і матері. Від Бога! А вона тим часом,зраджувала його.Ось чому
все відкладала їхній шлюб! Він вірив, а  підла зрадниця качалась з іншим  у тому ж ліжкові
,що й із ним.Шльондра! Повія!»- Сергій уявив Оксану в обіймах іншого, розум йому
потьмарився.»Убити»Убити!»-Шепотів йому на вухо диявол. «Убью! Убью!»-Шепотів, піддавшись
йому , хлопець.Він швидко побіг у зворотньому напрямку. До будинку Оксани.
«Задушити!Задушити!»-Керував нечистий його свідомісттю. «Задушу! Своїми
руками!»-Погоджувався Сергій. Жага помсти була такою великою, що не розумів куди біжить.
Врешті перечипився за щось, і з усього зросту упав , боляче вдарившись об святу землю. Упав
і отямився. Диявол відступив.Сергій підвів голову , намагаючись вгадати де він знаходиться.
Вгадав відразу.Церква! Лежав біля самісінького її порогу. Це не могло бути випадковісттю.
Господь відігнав від свого раба нечисту силу, і вказав подальший шлях. Молодикові
просвітліло у голові. Ставши на коліна почав молитися.
-Дякую тобі, Господи, за те, що зупинив.Що не дав вчинити страшного гріха.Пробач мені
Господи всі мої гріховні думки, і гріховні вчинки. Господи милостивий, Отче небесний,
прости мені!
 Матінка Ярина не спала. Чекала на сина  сидячи біля вікна темної веранди. Сергій прийшов
за північ, і відразу попрямував до невеличкої каплички. У світлі лампадок,бачила як став на
коліна перед іконостасом і почав молитись. Стара жінка зрозуміла, що Оксана дослухалась до
її слів. Любий син став таким як і раніше.
 Сергій молився кілька днів та ночей. Не виходив із каплички навіть попоїсти. Мати носила
йому хліб та воду. Хлопець не обертався до неї, ніби не помічав. Стояв на колінах і
молився. Така поведінка дуже дивувала отця Якова та сестер.
-Не займайте його. Якщо так ревне молиться, то має у тому потребу.- Суворо казала мати.
Одного ранку, зблідлий, схудлий, але просвітлений, Сергій зайшов до їдальні, привітався і
сів до столу.Зраділа мати наклала йому повну тарілку страв. Їв не поспішаючи, а батько та
сестри мовчки дивились на нього. Всі помітили, що хлопець став іншим. Ніби подорослішав.
Бешкетуватий вираз обличчя, змінився на стриманийі поважний. Надивившись вдосталь на свого
улюбленного сина та брата, родина мовчки взялась за виделки.
-Тату,- порушив мовчанку Сергій,-я маю намір освідчитись Олі. Навіть каблучку придбав. Ти
не проти?- Сказав це спокійно, виважено.
-Та я двома руками, за!-Вигукнув радо, отець Яків.- Завтра ж їдемо! Якщо домовимось, то на
Покрову справимо весілля.
-Ура! Ура!-Забили в долоньки сестри.- Весілля! Весілля! Ото потанцюємо!- Матінка Ярина,
посміхнулась і перехрестилась. Усі тривоги позаду.  Все стало на свої місця.
 Оксана не плакала, не дорікала собі. Поралась по господарству, давала раду дітям,
управляла крамницею. Але рухалась мов скрижаніла. Розмовляла мало, байдуже, мов заведена
лялька.На обличчі ,- ніяких емоцій. Схудла , бліда, синці під очима. Якби хто поглянув у ті
очі пильніше, то побачив би там океан болю. Та не було кому зазирати їй у очі.Крім болю  на
душі не було нічого. Ніби душа її померла. Існував лише той біль, котрий не хотів
стишитись. За кілька місяців, навчилась жити із ним. Трішки пожвавішала, ніби від страшного
сну почала прокидатись. Сергія не бачила ні разу, і не цікавилась його життям. Намагалась
забути.Ось так дожила до осені.
 Погожої осінньої днини Оксана йшла до крамниці, прикрашеною золотавим листям вулицею.
«Гарний день. Гарне й свято. Сьогодні ж Покрова.»- Відмітила подумки. Біля сільради
побачила вервечку, прикрашених стрічками та різнокольровими кульками, автомобілів. Натовп
селян, збудженно перемовляючись, стояв біля входу. «Весілля? Цікаво хто одружується? Піду й
я подивлюся на молодих , порадію за них, привітаю».-Вирішила жінка і приєдналась до того
натовпу.
-Виходять, виходять.-Зашепотіли люди, вишукуючись  вздовж алеї , по котрій мали пройти
молоді. Оксана стала останньою  в тій шерензі. С посмішкою на обличчі дивилась, як і всі,
на розчинені двері сільради. Чекала на появу щасливої молодої пари. Нарешті молоді вийшли з
приміщення. Оксана поглянула , і усмішка зникла з її обличчя. Нареченим був  Сергій. Час
зупинився. Зникли всі звуки. Чула лише шаленне биття свого серця. Ледь стрималась , щоб не
скрикнути. «Ти звила гніздечко у моєму серці. Я знаю як ти дихаєш коли спиш. Кохаю,кохаю,
кохаю…»-Прийшли на згадку його слова. І ось він одружився із іншою ! Трішки стишений
біль, повернувся з новою силою. Хотіла піти геть. Та ноги немов приросли до землі. Не ладна
була й кроку ступити. А очі невідривно дивились на молодят. Трішки оговтавшись, змогла
мислити тверезо. «Дівчина молодесенька і симпатична. Але тільки й того. Я набагато гарніша
від неї. І сукня якась допотопна. Я би вдягла набагато кращу»- Зловтішалась подумки. А
Сергій , як і завжди, виглядав красенем. Не могла відвести погляду від того, за котрим так
дуже сумувала! Котрого кохала, і кохатиме скільки її віку. Тим часом, молодята, а за ними й
запрошені, прямували вздовж алеї наближаючись до Оксани.Селяни вітали наречених, бажали їм
щастя. Сергій ,з посмішкою, дякував і усім потискав руки. Оксана з хвилюванням чекала на
його наближення. Їй нічого не потрібно, тільки б відчути тепло його руки, вловити погляд
його блакитних очей! Та дійшовши до неї, Сергій пройшов повз ,не потиснув руки , не
поглянув.Посмішка на його обличчі змінилась на байдужість. Немов те місце, де стояла Оксана
було порожнім.»То ти так!?»-Обурилась подумки.- «Не помічаєш?»-У неї було таке відчуття,
ніби Сергій плюнув ії у душу.Подалася за  молодими услід. Шаленне бажання вловити його
погляд, було сильнішим від здорового глузду. Тим часом, молоді, та запрошені на весілля,
вишикувались на східцях Будинку Культури, задля групового фото. Оксана стала позаду
фотографа.
-Дивіться всі на мене!-Вигукнув  майстер світлин, підіймаючи руку. «Він мусить звернути на
мене погляд».-Затято думалось Оксані.Дивилась на дороге, рідне обличчя свого коханого, і
подумки заклинала: «Поглянь.Поглянь».- Не поглянув. Уперто дивився у фотооб»єктив. Ніби за
спиною фотографа було порожньо. А потім узяв тендітну руку своєї нареченої, пильно
дивлячись ії у вічі, з ласкавою посмішкою, підніс ту ручку до вуст і ніжно поцілувув
пучечки кожного пальчика. Оксані кольнуло серце, стемніло у очах. Саме так він цілував руку
їй! Швидко ж Сергій забув про кохання до неї! Ловелас! Казанова! А вона , дурепа, страждає!
Та йди ти на всі чотири сторони, розбещений попович! Злість додала жінці сили, різко
повернувшись вона пішла геть.
 Ця подія не полишала думок увесь день. Увечері, в тиші  сплячого будинку, крутилась на
постелі без сну. Гіркі сльози образи зрошували подушку. Сергій не міг не помітити Оксани.
Він навмисне цілував руку нареченій! Щоб зробити боляче Оксані! Навіщо? Раптовий здогад
пронизала її свідомість. Та тому, що йому було боляче! А чому йому мало боліти? Тому, що
Оксана не стала байдужою. Він кохає її! Так, так, кохає! Ця думка заспокоювала жінку.Та
наразі , зрозуміла дуже важливу річ. Ні серцем, ні тілом, не належатиме  жодному із
чоловіків. Фізична близкість, заради близкості, то не для неї. А що до кохання, то вона
завжди кохатиме лише Сергія.
-Все. Діти, батьки, робота. Ніяких романів. Все.- Промовила упевнено сама собі, подумки
перегорнула сторінку , закрила книжку, і міцно притиснула долонькою.
 Минуло п»ятнадцять років.Час змінив Оксану внутрішнью. В кращий бік. Вона стала упевненею,
діловою бізнес-вумен. А чому б і ні? Справи її складались якнайкраще. Відкрила ще кілька
крамниць у сусідніх селах. В райцентрі мала ресторан з  великою банкетною залою. Придбала
два трактори, котрі здавала в оренду. Все це господарство вимагало часу та значних зусиль.
Натомість отримувала значний прибуток. Тож її хлопчики отримали гарну освіту. Придбала їм
квартири в місті. Близнюки одружені, мають дітей.  Оксана вже двічі бабуся. Свій будинок
жінка добудувала, привела до ладу двір. Її обійстя було найкращим у селі. Та жила вона там
одна.Намагалась забрати до себе батьків. Та старенькі не бажали залишати своєї хати. Їздила
до них щоднини. Навозила продуктів, ліків. Турбувалась їхнім здоров»ям, та прохала Господа,
аби продовжив життя татові та неньці.Змінилась Оксана і зовнішньо.Трішки добавила у вазі.
Та це її не псувало. Навпаки додавало жіночності. Пишну гриву каштанового волосся, змінила
коротка стильна стрижка. Умілий, легкий макіяж, зі смаком підібрана одіж. Їй виповнилась
п»ятдесят років. Але виглядала набагато молодшою, звабливою, гарною молодицею.Її краса
визріла, мов наливне яблуко. Тим, що не має пари, не перймалась. Неставало часу, неставало
місця у серці, тому що його заполонило кохання до Сергія.  Воно не щезло і не щезне ніколи.
Біль задавнився. Образа розтанула. А чи розтанула його образа на неї? Мабуть ні. Мабуть до
цього часу вважає її зрадницею. Жінкою легкої поведінки.Як би хотілось їй, аби він дізнався
правду! Але навіщо? Вже нічого не змінити. Вона не бачила Сергія від дня його весілля. Але
від людей чула, що протоієрей Сергій має парафію далеко звідси. В його родині зростають
п»ятеро дітей. До рідного села приїздить дуже рідко. Село велике, за ці довгі роки доля не
звела їх ні на мить. Нічого дивного у цьому не було. Оксана більше не стояла за прилавком.
дЛя цього мала купу найманих працівників. До церкви ходила дуже рідко. Більшу частину
життя проводила поза селом, за кермом дорогезної закордонної автівки. Справи вимагали не
сидіти на одному місті.Хочеш жити, умій крутитись. Ось так. Наразі вона кермувала по сірій
асфальтівці, додому. Літній день був спекотним. В прохолодому салоні, тихо лунала спокійна
музика. Вікно було відчиненим, і легкий вітрець бавився її коротким волоссям. Жінка була
зодягнута у легкий, білий, брючний костюм, котрий дуже пасував їй. Вона  знала , що
виглядає добре, як і всяку жінку це тішило, додавало настрою. Підспівуючи тихенько,
наближалась Оксана до свого села. На сьогодні найнеобхідніші справи було закінчено. Тож
вирішила відпочити. Приїде додому, піде до душу, наготує собі смаколиків, і до вечора
дивитиметься телевізора, лежачи на дивані. Дуже зрідка могла влаштувати собі таке свято.
Але сьогодні воно відбудеться. З такими приємними думками дісталася свого обійстя.
Зачинила автомобіля у гаражі, жваво увійшла до будинку. «До душу. Відпочивати».- З
приємністю думалось їй. Та раптом озвався мобільний телефон. Телефонував один із близнюків.
Розмовляла із ним хвилин двадцять. Ледь відімкнулась, як почула стукіт у вхідні двері. «Не
дають людині відпочити».- Направляючись до дверей  сердито думала Оксана. Різко відчинила,
і ледь не увіткнулась лицем в широкі чоловічі груди, одягнуті у чорне. На грудях, масивний
срібних хрест.Поглянула до низу, з-під довгої темної одежини, визирали лискучі черевики.
«Ряса».-Здогалась жінка і поглянула догори. Невеличка, русява, борідка. Довге, таке ж
русяве  волосся, охайно зібране.Зі свіжого, прегарного обличчя на неї спокійно дивились
блакитні очі. Очі, погляду котрих вона так дуже бажала півтора десятка літ тому. Сергій.Від
несподіванки Оксана вклякла. Неспроможна була й слова мовити.Отак стояли біля порога і
мовчки дивились одне на другого.
-Дозволь…те ?-Порушив мовчанку несподіваний гість.
— Так. Вибачте. Прошу отче.-Гублячись у здогадках, промовила Оксана, жестом запрошуючи його
до вітальні. Зайшов повагом, сів у запропоноване крісло.
-Прохолодих напоїв?- Намагаючись угамувати, хвилюванна запропонувала господиня.
-Ні.Дякую.- Відповів спокійно.
— Кави?- Знову запропонувала , і згадала за яких обставин востаннє пропонувала йому каву.
Мабуть і він теж пригадав. Обличчя його легко, ледь помітно здригнулось. Сіла напроти
нього, здивована, схвильована і щаслива. Вже й не сподівалась його побачити, і раптом такий
сюрприз! Але чому він тут? Що привело? Між тим отець Сергій розглядався .
-Як тут все змінилось.- Промовив тихо.- Танго ще танцюєте?- Обоє згадали  далеку Новорічну
ніч їхнього знайомства. Обом защеміло на серці.
— На весіллі синів танцювала. Дякую, що навчили.- Тихо, сумно відповіла.
-А я ніколи більше не танцював. То потанцюємо?-Запитав . Жінка здивовано поглянула на
нього.
-Жартую. Як вам ведеться, Оксано?Про ваш успішний бізнес я  чув. Захоплююсь вами. А як ваші
батьки, діти?
— Батьки старенькі хворі, але тримаються. Синочки живуть у місті, працюють. Близнюки
одружені. Обидва мають по дитині.
— То ви бабуся? Дивлячись на вас важко у це повірити. Ви дуже гарна. Навіть гарніша ніж
раніше.Чоловіка у вас немає, це мені відомо. Можливо маєте близького друга?
-Ні. І не мала жодного… опісля вас.-Спокійно відповіла, Її відповідь  так приголомшила
чоловіка, що не спромігся бодай на слово.
— А як вам ведеться отче? Ви щасливі?-Намагалась виправити ситуацію жінка.
— Добре мені ведеться.-Ігноруючи друге питання відповів несподіваний гість.- Та горе не
оминуло моєї родини. Учора поховали мою матусю. Вам , мабуть, відомо про це.
-Так, співчуваю. На жаль не змогла провести покійну в останню путь. Тиждень була
відсутньою. Півгодини тому повернулась. Справи. Хай спочиває з Богом. Добра була жінка.
-Ви не тримаєте на неї образи?
-Ні. А мала б?-Здивувалась Оксана. Отець Сергій,уважно поглянув на неї. Ніби до душі
зазирнув.
— Перед смертю матінка розповіла мені про свій візит до вас.Прохала аби випросив у вас
прощення для неї.
— Мені нічого їй прощати. Але якщо так потрібно, то прощаю. Земля їй пухом.- Щиро відповіла
 зворушена жінка.
-Оксано, я все знаю. П»ятнадцять років, я вважав тебе зрадницею. Вибач і ти мені.
П»ятнадцять років намагався вирвати із серця кохання до тебе. І лиш тепер зрозумів, що ти
ніколи не зраджувала. Зрозумів який важкий вибір постав перед тобою. Але чому, чому ти так
вчинила?-Він знервовано підвівся і відійшов до вікна.
-Тому, що я теж мати.- Прошепотіла Оксана.
-Ти не мала вирішувати за нас обох. Йшлося й про моє життя?-Обурювався Сергій.- Ти навіть
не уявляєш, що діялось зі мною того страшного вечора. Я ніби в пеклі побував.Ладен був
убити тебе. Чуєш? Убити!
-Чому ж не убив?-Звела до нього стражденні очі.
— Господь відвів.-Уже спокійніше продовжив чоловік.- Я біг до тебе , щоб задушити. А
опинився біля нашої церкви. Там отямився.
-Ось бачиш! Господь вказав тобі кому ти належиш. Я була перешкодою на твоєму шляхові до
Нього. Саме про це сказала мені  покійна матінка Ярина. Ти вважаєш, що мені було солодко? Я
кохала тебе всім серцем.А мусила зробити все, аби ти мене зненавидів. Я ледь не вмерла
тоді.- Якийсь час вони мовчали, згадуючи свої важкі переживання.
-Ти запитала чи я щасливий? Людина не може бути щасливою стовідсотково. Правлячи службу,
спілкуючись з Господом, я почуваюсь так хороше, що не описати. Але серед своїх парафіян
відшукую твоє обличчя, знаючи , що тебе не може там бути. Маю п»ятеро дітей. Три дівчинки ,
двійко хлопчиків. Найстаршу донечку нарік твоїм ім»ям. Біля них я почуваюсь щасливим. Але
іноді думаю , що міг мати дітей від тебе. Моя дружина покірлива, турботлива,сумирна жінка.
Я поважаю її,і піклуюсь про неї. Та я ні разу, чуєш? Ні разу не сказав їй слів кохання. Бо
то було б неправдою. Ось тепер вирішуй щасливий я , чи ні?
— Мені те не відомо. Але знаю напевне, що занадто слабка задля борні з Господом, котрий
обрав тебе слугувати Йому.- Упевнено відповіла Оксана. Вони довго мовчали.
— Мені час. Радий був бачити вас.- Отець Сергій пішов до виходу. Господиня проводжала  до
дверей. Раптом він обернувся , рвучко обійняв , і припав до вуст палким поцілунком. І
видалось обом ніби не було розлуки . Все як тоді, коли мріяли все життя прожити разом. їхні
серця схвильовано бились одночасно, пристрасть затьмарювала розум. Оксана розуміла, що ще
мить і станеться те, про що шкодуватимуть обидва. Вона відсторонилась першою.
-Досить любий. Не доводьмо до гріха.-Прошепотіла преривисто. Він рвучко відвернувся .
-Ви сильна жінка, Оксано. Сильніша від мене. Прощавайте.-Мовив глухо.
-Прощавайте ,отче.-Прошепотіла йому у спину. Протоієрей Сергій вийшов. Чи зустрінуться вони
ще? Невідомо. Та і навіщо? Камінь на її серці розтанув. Вона отримала його прощення, він
її. І досить.
 Оксані наснився сон. Ніби стоїть вона на березі річки і дивиться на берег навпроти. А той
берег такий пречудовий! Так і вабить до себе, так і вабить. Жінка плигає у чисту, прозору і
теплу воду, і пливе до того берега. Тепла водиця пестить її тіло, додає сили. Ось -ось вона
досягне омріяного берега. Та лиш наблизиться до нього,  як він віддаляється. Знову пливе, і
знову берег віддаляється. Зрештою, жінка розуміє, що ніколи не дістанеться  того берега.
Від для неї недосяжний.
                        Любов Шишацька.

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ