Рубрики | Статьи

Спокута.

01 сентября 2015, romaamor

Пізній травневий вечір прослався над селом. Галі не спалось.
Товклась у ліжку мов Марко по пеклові. Наробилась удень, мов
віл,втомилась до нудоти, а сон тікав. В темряві кімнати було чути тихе
сопіння донечки. Маленька Марічка спала мов янголятко. Вона й схожою
була на янголятко. Красунечка! Але татко ніколи не побачить якою
гарненькою стала його доня. Галя ласкаво провела долонею по пустій
подушці , котра вже два роки, щоночі була пустою. Немає її Василька на
цьому світі. Немає. Але, жінка й досі не йме тому віри. Щовечора
стелячи постіль, кладе поряд зі своєю іще одну подушку. Для коханого.
Сподіваючись на неймовірне диво.Ось він прийде ,укладеться поряд,
поцілує палко, обійме міцно, запестить до знемоги її молоде тіло,
котре так прагне чоловічої ласки.
Вони кохали одне одного. Дуже кохали. Були щасливими у шлюбі.
Народження донечки додало молодій родині ще більшого щастя. Галі
видавалось , що так буде завжди.Того страшного дня, проводжаючи
чоловіка на роботу, лиха не відчувала. Василь працював на фермі,
підвозив корівкам та телятам сіно , січку, фураж. Зима, тогоріч,
видалась холодною та сніжною. Величезна скирда січки, що стояла
неподалік ферми,зверху була засипана снігом. Сніг  усів, спресувався,
утворивши на скирді товсту крижану кірку. Січку брали з-під
низу,врізаючись у скирду. Крижаний каптур нависав над вибраним місцем.
Василь під*їхав до тієї скирди тракторцем, який мав спеціальне
приспособлення, що нарізало спресовану січку. Той механізм врізався у
середину скирди створюючи чимале заглиблення. Раптом щось клацнуло і
робота зупинилась. Чоловік від*їхав тракторцем назад, і пішов
поглянути, чи не не потрапило , часом у січку якесь залізяччя.Боявся
зламати свого агрегата. Він занурився  у скирду, в цю мить важезний
крижаний капелюх посунувся згори. Молодий чоловік не встиг зрозуміти,
що відбувається, як його накрило кількома тоннами криги. Загинув
відразу. У двадцять три роки, Галя залишилась вдовицею, маючи на руках
дворічну Марічку.
Молода жінка пестила рукою пусту чоловікову подушку і плакала від
туги. Врешті зрозуміла, що не засне.  Мала, якось,
заспокоїтись.Накинувши халата, вийшла із хати. Сіла на лавку за
ворітьми, глибоко вдихнула духм*яне повітря. Край дороги цвіла дика
маслина. Солодкі пахощі її маленьких, жовтих квіточок, соловейкові
пісні, повний місяць на небі, бентежили душу молодій жінці. Вона
почувалась такою самотньою! Обділенною долею і недолюбленою. А їй так
дуже хотілось кохати і бути коханою! Відчай, журба, знову вилились
гіркими слізьми. У нічній тиші почулись швидкі кроки. Хтось
наближався. Молодичка втерла сльози і зачаїлась на лавці. Не хотіла
нікого бачити. Незабаром помітила високу чоловічу постать,що
просувалась по-під паркани. Чоловік вже пройшов повз, але помітивши
Галю, повернув до неї.
-Галинко, доброго вечора. Неспиться в холодній постелі, а зігріти
нікому? Бідахо, ти бідахо.Шкода тебе, шкода.-Чоловік ласкаво,
обережно, провів долонею по її розпущеному волоссю. Той дотик,
відізвався у серці молодички, тривожним, щемним почуттям.
— Облиш,Богдане. Не зачіпай мене. Іди до дружини, її
шкодуй.-Преривчасто прошепотіла Галина і відсторонилась. Підвелась і
рушила до воріт. Богдан ухопив її за руку, притяг до себе, посадовив
на коліна, обійняв міцно.
— Галинко, зірочко,ти ніколи не була мені байдужою. Невже не
помічала?  Багато років сохну за тобою. Серденько, не відштовхуй
мене.- Шепотів на вушко теплим подихом. Знудьговане за чоловічими
пестощами тіло, миттю відгукнулось, затьмаривши свідомість. Галина
перестала опиратись. А він, зраділий, тремтячими від хвилювання
вустами виціловував обличчя, шию, груди, вуста. Нарешті, підхопив її,
розімлілу й запещену, на руки і поніс у хату.
Навряд чи, Галя розуміла у ту мить, що із нею відбувається. Молода
невитрачена жага, нутрувала в ній мов лава у вулкані. Пристрать
заволоділа нею, не даючи розумові ні єдиного шансу. Відчуваючи міцне
тіло Богдана, його ніжність ,його любов, почувалась щасливою ті кілька
годин. Коли обцілувавши її до кінчиків пальців, він пішов, вона
спокійо заснула. Уперше за два роки.
Каяття прийшло вранці.»Що я накоїла?!-з жахом хапалась Галя за
голову.- Він одружений. Має двійко дітей! Це ж гріх! Страшний гріх! Де
був мій розум? Я зрадила пам*ять Василя!»- Ведучи Марійку до садочка,
голови не зводила. Видавалось , що всеньке село знає про її учинок.
Вдома плакала від розпачу. «Більше не пущу його й на поріг.  Дай, Боже
, щоб він і не прийшов більше». Але Богдан прийшов, і вона впустила
його. Не могла довго опиратись його натиску. Крім всього, Богдан
подобався їй, хоч і був на десять років старшим. Вдовиці так хотілось
звичайного жіночого , нехай примарного, але щастя. Вона розуміла, що
не кохає Богдана,але його присутність була прємною. Він був
досвідченим звабником, коханцем. Дарував кіти, засипав компліментами.
А їй дуже хотілось почуватись бажаною, коханою жінкою. Цього хочеться
усім жінкам, у будь- якому віці. А Галині було лише двадцять п*ять
років. Богдан приходив знову і знову, врешті докори сумління перестали
мучити жінку. Вона почала більше приділяти уваги своїй зовнішності.
Туга в її очах розтанула. Молодичка повеселішала і розквітла. Ось так
продовжувалось більше року. Галя звикла до такого життя, для неї
головним було, щоб у селі не довідались про її стосунки з Богданом.
Але шила в мішку не утаїш. Хтось, щось побачив, та комусь розповів і
селом поширились плітки. Дійшла та новина і до Богданової жінки, Ніни.
Вона почала стежити за чоловіком-зрадником.  І вистежила-таки! Її
образа і злість вилилась не на Богдана , а на Галю. Ніна зчинила у
дворі суперниці таку бучу , що було чути на все село. Побила палицею
вікна , а коли Галя вийшла із хати, то тією палицею набила й її.
Молода вдовиця, намагалась чинити опір, але Ніна наступала на
суперницю мов лавина. Вона сипала й сипала образливими словами та
прокльонами. Збила Галину із ніг, і все гамселила палицею. Богдан не
вступився за коханку. Утік городами . Галю спасли сусіди, відтягли
Ніну від неї, скрутили руки.
— Ніно, зупинись, заб*єш до смерті то потрапиш за грати. Та і не Галю
маєш карати , а свого чоловіка. Він не вперше у гречку скочив. Усіх
жінок на селі ти не подолаєш, а твій благовірний не пропустить ні
єдиної спідниці.- Умовляли знавіснілу жінку.Врешті та трішки
заспокоїлась, і проклинаючи Галину , подалась додому.
Галі було дуже соромно. Кілька тижнів вона не ступала за ворота. А
коли вийшла на люди, то відчувала на собі осудливі погляди, чула за
спиною смішки та образливі слова.Терпіла все мовчки, не
виправдовувалась, бо знала, що винна. Якщо, випадково, зустрічалась
із Богданом то переходила на інший бік вулиці. Вони, навіть, не
вітались. З Ніною не вітались тим паче. Так продовжувалось багато
років. На селі вже давно забули про цю подію. А ці троє так і удавали,
що незнайомі. Тим, часом виростали їхні діти.Марічка стала такою
красунею, що очей не відвести. Закінчивши середню школу , вивчилась на
кухаря. Якийсь час працювала у місті, та коли Галина почала слабувати
на серце, дівчина повернулась у село. Влаштувалась працювати у
крамницю. Галина пишалась своєю донею,і гарна, і працьовита, і добра
на вдачу. Одного лиш прохала у Бога, щоб дав Марічці щасливу долю.
Марічка, часом, ходила вечорами разом із подружками на гульбища, але
завжди поверталась вчасно. Та останні кілька тижнів, зникала із дому
щовечора. Поверталась дуже пізно. Вдень поводилась дивно. Була тихою,
замріяною, заглибленою у собі. Посміхалась своїм думкам, ясніючи
лицем. Галина зрозуміло, що донечка закохалась. Вона не допитувалась у
дівчини ні про що. Прийде час і та все розповість сама, так як це було
завжди. Мати лагідно спостерігала за любою дитиною, тихо тішачись її
щастям. Одного вечора, Галина, лежала без сну у ліжкові, чекаючи на
поверненя доні. Подумки перебирала усіх сільських парубків,
намагаючись угадати хто саме є її майбутнім зятем. Тихо скрипнувши
дверима, у хату зайшла Марічка. Вона не пішла до своєї кімнати,
наблизившись до материної постелі, пошепки запитала.
— Мамусю, ти не спиш?
— Ні, донечко, не сплю.-Прошепотіла Галя.-Дівчина ковзнула до неї під
ковдру, обняла матір за шию, і довірливо прошепотіла:
— Мамочко, я така щаслива! Я так дуже кохаю його! І він мене теж.
Сьогодні освідчився! Мамусенько, я відповіла йому «так». Ми незабаром
поберемось.- У Маріччиному схвильованому голосі було стільки світлого
щастя, втіхи, що  матері виступили сльози на очах. Материнське серце,
забилось швидко-швидко. Нарешті! Її дорога дитина віднайшла свою долю.
Коли б ще знати хто саме є Маріччиним обранцем?
— Хто він?-Запитала мати, завмираючи серцем.
— Він найвродливіший, найрозумніший, і наймиліший на світі! — Шепотіла  дівчина.
— Та має ж бути ім*я у твого наймилішого?- Засміялась Галина.- Марічка
щасливо зітхнула і ніжним голосом, мов молитву, прошепотіла:
— Юрко . Юрко Тимощук.-Галина ледь стрималась, щоб не скрикнути. Юрко
був сином Богдана! Навіть припустити не могла такого оберту долі! Вона
вже давно забула про свій гріх, і наразі, не мала нічого проти юнака.
Він, дійсно, був гарним і порядним хлопцем. Але як поведуть себе його
батьки при такій звістці? Вони ж бо, довгі роки не вітаються із
Галиною.
-Доню, Юрко вже сказав батькам ?-Напружено запитала.
— Вранці скаже. За тиждень маємо чекати сватів. Мамо, я навіть не
здогадувалась, що можливе таке щастя! Мені хочеться співати і
танцювати!- Цмокнувши матір у щічку, дівчина скочила із постелі і,
приспівуючи, закружляла у танці. Крізь вікно, до кімнати вливалось
місячне світло. Розкинувши руки, розвіваючи пишним волоссям, щасливо
сміючись, Марічка танцювала у цьому сяйві, така гарна, така щаслива!
Мати милувалась красунею-донею, та її серце завмирало від важкого
передчуття.
Другого дня Марічка мала вихідний, тому Галина не стала її будити.
Нехай спить, бодай до обіду. Допоки біля мами, а не біля свекрухи.
Жінка поралась у дворі, та все розмірковувала над учорашньою звісткою.
Хляпнула хвіртка. До двору зайшов Юрко. Поглянувши на нього, Галина
застигла в передчутті наприємностей. Виглядав засмученим, але рішучим.
-Доброго ранку!- Привітався хлопець.
— І тобі доброго ранку, Юрку.-Не відводячи від гостя напруженого
погляду, відповіла жінка.
— Тітко Галю, ви даєте свою згоду на наш із Марічкою шлюб?- Запитав
твердо, рішуче.
-Я на все згодна, заради щастя своєї дитини.
— А мої батьки проти!- З відчаєм вигукнув хлопець.- І саме через вас.
Я не знаю що між вами сталось багато років тому. І не хочу знати. Я
хочу лише одного, одружитись із Марічкою, бо кохаю її. Де вона? Спить?
Будіть. Нехай одягається, підемо до сільради. Напишемо заяву на шлюб.
Якщо ви не проти, то одружившись, житимем у вас. Бо мої сказали, що не
пустять вашої дочки й на поріг.
-Чим же я завинила перед ними?- Почувся голос Марічки. Вона стояла на
порозі,  заспана в домашньому халатикові, і здивовано дивилась на
коханого.
— Ти , нічим доню, завинила я. Ходімо до хати я все вам розповім. —
Сумно відповіла Галина.
Паленіючи від сорому розповіла дітям усе як на духу. Ті слухали її
сповідь, зячаївши подих.
— Я винна перед твоєю мамою. Та і перед татом винна , бо не кохала
його. Але я була зовсім молодою , і самотньою, і нерозважливою. Потім
, тай наразі, дуже шкодую про свій учинок. Пробачте мене діти.
-Мені нема чого пробачати вам.- Відповів Юрко.- Я вас розумію. Якщо
ви були такою ж красунею як Марічка , то і тата розумію. Але не
розумію лиш одного. Стільки років пройшло, час забути про все. Чому
мама тримає ці спогади ? Чому не позбудеться їх? Чому ми з Марічкою
маємо відповідати за батьківські гріхи? Я нікому не дозволю руйнувати
наше щастя. Моя мати, має до вас непрязнь, але Марічка нічим не
завинила перед нею. Одружимось, народимо вам, та їй онуків, то все
владнається. Ще й які рідні будете!- Юрко посміхнувся до своєї
коханої, і ясніючи лицем попрохав.- Одягайся швиденько. Підемо до
сільради.
— Одягайся доню, я тим часом, приготую сніданок. Ти , Юрку, теж,
мабуть, не снідав?
Снідали під старою яблунею у дворі. Молоді не стільки їли, скільки
закохано поглядали одне на одного. Галина дивилась на них і її серце
наповнювала тиха радість. Цю ідилію порушив прихід Ніни.
— Ти ба, вони вже й снідають по-сімейному!- Закричала не вітаючись.-
Що, Галько, не вдалося мого чоловіка переманити до себе, то взялась за
сина?!Ти думаєш я дозволю тобі стати моєю свахою?! Та нізащо! Я свого
Юрка зростила не для вашого відьмівського кодла! Юрку! Додому!-
Смикнула юнака за рукав.
-Мамо, я вже не маленький. Робитиму те, що вважаю за потрібне. Ми з
Марічкою одружимось, попри вашу незгоду. Житимем тут . Тож не зчиняйте
скандалу. Ідіть додому.- Юрко намагався бути спокійним, але зблідле
лице видавало його хвилювання.
— То ти так із матір*ю розмовляєш?- Заверещала Ніна.- Ти ба, як ці
дві відьми налаштували проти мене?! Не дозволю тобі одружитись на
дочці цієї хвойди!-Тицяла пальцем у бік наляканої , зблідлої Галини.-
Кістьми ляжу, але не дозволю!- Вона ще довго верещала, кляла та
погрожувала. Але Юрко стояв на своєму. Врешті Ніна ,волаючи на всю
вулицю, подалась геть.
Юрко та Марічка пішли до сільради. Галина , трішки заспокоїлась ,і
взялась прибирати посуд .Їй було важко на душі, образа за свою дитину
стискала серце. Втішала рішучістьі розважливість Юрка. Не такий
страхопуд як його батько. Он як захищає кохану перед мамою. Буде її
Марічка щасливою за таким чоловіком.
Марічка повернулась одна. Юрко подався додому. Мав угамувати свою
матір. Увечері пообіцяв прийти. Дівчина виглядала задоволеною і
радісною. Що то молоде! Неприємності забуваються швидко. Чи то віра у
щасливе життя з коханим затьмарила згадку про ранкову прикрість?
Дівчина, а з нею і Галина, чекали на Юрка до пізньої ночі. Він не
прийшов. До ранкової зорі, Марічка сиділа біля вікна чекаючи на
нареченого. Не стулила повік і Галина. Вона зрозуміла, що Юрко не
прийде більше ніколи. Так воно і сталось. Увечері того дня, Марічці
передали листа від Юрка. Він писав , що його мати намагалась укоротити
собі віку, порізавши вени. Жінку вдалося урятувати. Наразі, Ніна
знаходиться в лікарні. Юрко не відходить від матері, котра взяла у
нього обіцянку порвати відносини із Марічкою. В противному разі Ніна
погрожує накласти на себе руки. «І вона зробить це, як би ми не
слідкували за нею,-писав хлопець.- Я дуже кохаю тебе, але не зможу
жити з усвідомленням того, що наше щастя стало причиною смерті моєї
мами. Почуватимусь убивцею. Вибач і прощавай. Забудь мене».
Марічка не плакала, скам*яніло сиділа, тримаючи того листа, безтямно
дивлячись у нікуди. Галина, ридала мовчки, дивлячись на бліде, до
синього , личко своєї єдиної дитини.
— Донечко, не побивайся так. Можливо, все ще налагодиться.-
Намагалась розрадити її горе.
— Ні, не налагодиться.-Тихо, сумно відповіла Марічка.- І ти винна у
тому.  Ти. Ненавиджу тебе, і бачити не хочу.
Марічка виїхала із села. Влаштувалась працювати кухарем у військовій
частині. Жила у гуртожитку. Матір не провідувала довго. А потім
приїхала та не одна, а з кавалером. Молодий військовий був веселим ,
говірким, гарним.
— Це мій наречений.-Коротко сповістила Марічка. Галина  закивала
головою. Вона раділа приїзду донечки, та щей із нареченим? Це
означало, що Марічка забула своє перше кохання, і влаштує особисте
життя як і годиться. І що тут дивного? Її врода розквітла, ще пишніше,
таку красуню не можливо оставити без уваги, а у військовій частині
молодих офіцерів хоч греблю гати.  От і знайшовся той, що допоміг
забути про Юрка. Отак думалось Галині, допоки вона бігала накриваючи
стіл. За обідом помітила, що і молодик і її дочка добряче
прикладаються до чарки. Але що могла сказати?
Марічка не взяла шлюбу із тим військовим. Приїздила іще із другим ,
третім, і четвертим. Усіх рекомендувала як наречених, із усіма пила
горілку, із усіма лягала у постіль.
-Марічко, та що це з тобою коїться? Ти що, здоровий глузд втратила?
Мені на люди вийти соромно.-Докоряла Галина.
-А коли із дядьком Богданом спала то тобі не соромно було від
людей?-П*яно посміхалась знахабніла Марічка.
— Соромно. Дуже соромно було. Тому у моєму житті то був єдиний такий
гріх. І я ніколи не зловживала спиртним. Зупинися бо скотишся у
прірву. І більше не вези до мене своїх коханців. Коли, дійсно, візьмеш
шлюб, тоді будь ласка.- Сказала Галина твердо і суворо. Вона розуміла
чому донька так поводилась. Вона ніколи не цікавилась у матері про
Юрка,але  все ще кохала його. Вважаючи матір причиною свого горя,
намагалась досадити . «Зведе своє життя нанівець».- Плакала нишком
Галина. Але не уявляла собі, як зупинити падіння єдиної, любої
донечки.
Минуло два роки. За цей час Юрко одружився, мав маленького сина. Він
вітався із Галиною при зустрічі, але теж ніколи не запитував про
Марічку. Тим часом, Марічка вийшла заміж. Приїхала до матері вже
вагітною. Галині ніби небо прояснилось! Що вже догоджала доні, та
зятеві! Що вже щебетала до них! Що вже виціловувала!  Марічка
виглядала спокійною, врівноваженою,задоволеною життям жінкою. Її
чоловік дуже сподобався Галині. Привітний, лагідний, на Марічку ледь
не молиться. А гарний який! Галина перестала хвилюватись за свою
доньку. Вважала, що у тієї, нарешті , налагодилось особисте життя. Із
нетерпінням чекала на появу внучати.  Наготувала пелюшок,
сорочечок,повзунків. Уявляла як візьме до рук ту крихітку, і
нетямилась від щастя. Але того щастя не сталось. Дівчинка народилась
завчасно і мертвою. Пологи ледь не звели Марічку у могилу. Вона більше
не могла мати дітей. Ця звістка призвела до важкої депресії. Молода
жінка почала сильно пити. Її чоловік, Євген, дійсно , дуже кохав
дружину. Він пробачав і терпів усе. Лікував від алкоголізму, умовляв,
благав, все даремно.Врешті його терпіння скінчилось. Одного дня він
привіз тещі скривавлену і п*яну до нестями Марічку, виніс її на руках
із машини поклав серед двору, і плачучи сказав наляканій Галині.
-Усе! Більше не маю сили терпіти. Пропиває з дому все. Навіть мій
парадний кітель виміняла на пляшку горілки. Мало того, зраджує мені
аби з ким. Терпів той сором, глузування однослужбовців, докори
начальства. Але вона сама себе перевершила. Пішла у казарму, і там вся
рота солдатів робили із нею все, що хотіли. Не стерпів, уперше в житті
підняв руку на жінку. Втратив відчуття реальності. Якби мене не
відтягли ,убив би її. Саме страшне у тому, що все-одно кохаю.- Євген
утер сльози, з болем ,довго дивився на свою дружину. — Перші роки жив
із нею мов у раю, а потім мов у пеклі. Мучився я біля неї, тепер
мучайтесь ви.- Промовив рішуче і попрямував до машини. Більше Галина
його не бачила. Від людей чула, що одружився, мав двох дітей,
просунувся по службі. А Галина мучилась . Марічка пила постійно .Вже
не могла зупинитись. Тягла з дому все, що бачила. Через кілька років
Галинина ошатна домівка стала схожою на хлів. Старій жінці не було за
що і рук зачепити. Марічка відбирала у неї мізерну пенсію, до
копійчини. Якщо мати не віддавала ті гроші, то примушувала із
допомогою кулаків. Коли ті кошти було пропито, а з дому вже тягти не
було чого, то Марічка знаходила чоловіків- п*яниць котрі поїли її,
натомісць, втішаючись її тілом.Вона вже давно перестала бути красунею-
розумницею. Худа,зморшкувата, брудна і вонюча, блукала селом безтямним
поглядом вишукуючи, щоб поцупити та поміняти на горілку.Селяни, лаяли
її та плювали услід. Для Галини, попри все, Марічка була любою
дитиною. Вона шкодувала її, і плакала над  гіркою долею єдиної дочки.
Віднаходила п*яну Марічку, волокла її до хати, мила, переодягала у
сухе, вкладала на постіль, на якій не було ні простирадла, ні
наволочок, бо все те було пропите,і гонила від неї мух, аби не
розбудили. Материнське серце, завжди безпомилково, указувало де саме
знаходиться непритомна від горілки Марічка. І мати,віднаходила  та
волокла дочку до злидарського обійстя. Якби не Галина то Марічка давно
пропала, чи у колобані захлинулась, чи у кучугурі замезла б.
Роки йшли, Галина старіла і хворіла, все важче їй було носити
Марічку на собі. Все село співчувало їй, та ніхто не допомогав.
Допоміг Юрко. Якось завітав на злиденне обійстя. Привіз невеличкого ,
зручного возика.
— Оце, тітко, змайстрував сам. Щоб ви Марічку доправляли до хати.
Тільки не кажіть ніде, бо буде мені…- Він зітхнув і продовжив.-
Вибачте , якщо можете. Це я винен у вашій біді. Через мою слабодухість
Марічка стала такою. Зрадив я наше кохання. Зараз розумію, що нічого б
мати собі не заподіяла. Лякала мене, а я й повірив. Єт… що вже
говорити.- Він розпачливо змахнув рукою і подався до воріт.
Галина нездужала. Два дні не виходила із двору. Ці два дні Марічки не
було вдома. Старенька дуже хвилювалась за дочку. Де вона? Що із нею?
Хвилювання додало сили. Узявши возика, пішла селом. Шукати. Напитала
людей, то сповістили, що бачили як незнайомі молодики садовили Марічку
на мотоцикла та повезли  далеко за вигін, до лісосмуги. І знову
материнське серце привело Галину саме до того місця .Зовсім гола,
закривавлена, Марічка лежала у лісосмузі, серед пустих пляшок. Трава
навкруг неї була витоптаною. Галина давно звикла до подібних картин,
але зараз їй кольнуло у серці.
— Напоїли, натішились, але навіщо було бити дитину? Чи у вас,
бицелів, серця не має, чи за вами матері не плачуть?- Говорила сама до
себе, над силу, вкладаючи Марічку на візок. Їй це вдалося з десятої,
мабуть, спроби.- Донечко ж моя , донечко, як тебе понівечено.- Вона
прикрила побите тіло якоюсь лахминою, поцілувала Марічку у чоло.- Ой,
ти замезла зовсім. Холодна. То нічого, ось прикрию тебе своєю
кацавейкою  то зігрієшся. Довезу тебе до дороги, там машини їздять,
вблагаю аби хто доправив у лікарню. Там твої вавочки вилікують
дитинко, вилікують. Аби дістатись до дороги.- Галина впряглася у візок
і помалу потягла його через степ. Їй було дуже важко. За кілька кроків
зупинялась відпочити. Просувалась повільно, уже й вечір спустився,а
Галина не подолала й половини шляху. Набряклі ноги так боліли, що мало
не падала. Але мусила йти уперед, мусила спасати доню.
— Ой, ніженьки мої ніженьки, чом так болите, іти не хочете?
Ой,серденько моє, серденько, чом так колеш, дихати не даєш? Але то
нічого , доню. Я витримаю все і доправлю тебе у лікарню. Не хвилюйся
моя красунечко. Думаєш то я тебе тягну на візкові? Ні, доню, то я
тягну спокуту за свій важкий гріх. Одного лиш разу згрішила. А стало
на все життя. І розкаялась, і просила у Господа прощення, то все
дарма. Бог палкою не карає. Покарав мене через найдорожче. Через тебе.
То я одна винна у своєму, і твоєму горі. Донечко ж моя , донечко,
пробач же ти мені. Пробач. Ой, як сильно кольнуло у серце. Ось зараз
відпочину. Сяду біля тебе, прихилю голову до твоїх грудей, то
попустить. Ой!- Мати важко сіла  біля візочка, поклала голову на груди
мертвій Марічці, знову зойкнула, закрила очі і важко зітхнула.
Востаннє.
Їх знайшов уранці Юрко , коли виганяв на тирло корову. Плакав там,
коли ніхто не бачив. Плакав і на цвинтарі, коли бачили усі. Не
соромився, не зважав на докори матері і дружини. Плакав, над
загубленою долею коханої красуні-Марічки. Тужив за своїи утраченим
щастям.

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ