Рубрики | Статьи

Хижачка.

01 сентября 2015, romaamor

Хижачка.
 Михайлові пекло в грудях, кожен подих виривався зі свистом, паморочилось у голові. Але
загалом він , наразі, почувався набагато краще , ніж тоді коли його доправили  в лікарню.
Чоловік думав , що то були його останні хвилини на цьому світові. А коли почув висновок
лікаря, то зовсім занепав духом. Інфаркт. Але той таки лікар його й заспокоїв.
— Не впадайте у відчай.Захворювання важке, але не безнадійне. Ви поважного віку, але ще
міцненький чоловік. Разом з вами ми подолаємо хворобу. Як ветерана ВВВ, лікуватимемо вас
безкоштовно. Таких як ви залишилось дуже мало, на жаль. Я зроблю усе на що здатен , аби
поставити вас на ноги. Не хвилюйтесь, виконуйте усі мої рекомендації, гарненько їжте, і все
буде добре. Наразі відпочивайте.- Посміхнувшись до хворого, лікар вийшов з палати. Його
підбадьорливі слова додали Михайлові упевненості. Добре ставлення медперсоналу, інтенсивне
лікування, мали позитивні  наслідки. Вже за тиждень хворого перевели у загальну
палату.Чоловіка це дуже втішило. Мав двох сусідів , то було з ким погомоніти.А він від роду
любив погомоніти. Тим, більш що його сусідами по палаті були двоє набагато молодших
приязних чоловіків.
— То ви були на фронті? До самого Берліна дійшли ?- Захоплено розпитували, з повагою
поглядаючи на старенького, блідого дідуся. Ніби віри не йняли.
— Що було, те було. Але не відразу потрапив на фронт. Замолодий був.Спочатку боровся з
фашистами у партизанському загоні. А потім наш загін приєднався до частини діючої Армії.-
Зі слабою посмішкою відповідав ветеран. Він розповідав хлопцям військові пригоди, неквапом,
поволі. Вони слухали уважно, навіть роти повідкривали від цікавості. Розповідь дідуся
Михайла видавлась нереальною, страшною. Чим дальше слухали, тим більше поважали
розповідача. Старенькому була приємною ця увага  і пошана. Він не відчував цього у рідному
селі.  Дві доньки жили далеко . Навідувались рідко.  Односельці не цуралися Михайла, але
кожен мав свої турботи. Лише  на День Перемоги, ветерана вшановували букетом квітів, та
конвертом з кількома сотнями гривень. А він тішився не тими грошима, а увагою до себе.
Один раз на рік. Корівчину утримував, не заради харчу, а щоби виганяючи на тирло, та
зустрічаючи свою Мурку, мати змогу поспілкуватися з людьми.Важко було йому  доглядати за
тією худібкою, та скоріше утяв би собі руку, ніж позбавився  її.Як не дивно це виглядало,
але Михайлові подобалось в лікарні. Увага сторонніх людей тішила і додавала снаги до життя.
 Ліда стояла серед двору набурмосена і лиха.  Кілька днів тому їй зателефонувала сусідка і
сповістила, що тато потрапив до лікарні.Це означало, що їй,  або сестрі потрібно їхати в
село. Доглядати господарство, та піклуватись про батька. Старша сестра Надія, в телефонній
розмові, сповістила ,що поїхати не може. У неї запалення легенів, наразі теж знаходиться в
лікарні. Надія наполягала , аби до тата їхала саме Ліда. Молодша сестра спочатку не
погоджувалась. У неї були зовсім інші плани на відпустку. Саме у цей час в її житті
з»явився Денис. Чоловік її мрії. Жінка сподівалась, що нарешті налагодить своє особисте
життя. Їй уже сорок років. Чоловіків було чимало. Та чомусь надовго не затримувався ніхто.
Це жінку дуже дивувало. І собою славна. І господиня гарна. І у ліжкові вправна. Що їм ще
потрібно? Що в ній не так?  Тож Денисові догоджала як малій дитині. Познайомились вони
нещодавно, та із усьго було зрозумілим, що Ліда припала чоловікові до душі. Жили ще
нарізно, але молодиця сподівалась, що незабаром коханий запропонує жити разом.  От тоді
рибка вже не зірветься з гачка! Ліда доведе справу до офіційного шлюбу! Тому спочатку й не
хотіла залишати Дениса самого. Та тиждень поміркувавши, молодиця вирішила , що ця поїздка
може бути їй на користь.По-перше,  запросить Дениса в село і продемонструє йому яка вона
працьовита господиня. Яка турботлива донька. По-друге, переконає тата переписати на себе
всі свої статки. А Надьці дулю з маком під самісінький ніс!
 І ось вона в рідному дворі. А тут так все занедбано, що дивитись гидко!  Садочки
позаростали , двір неметений.  Біля хліва купа гною, хата облуплена, двері та вікна теж. Та
що це батько так занедбав садибу? Мабуть пиячив то нічого й не робив. А через ту горілку і
потрапив до лікарні. І вона має тепер дати всьому тому раду? Ліда поглянула на свої
наманікюрені руки, важко зітхнула. Має навести лад за кілька днів. Допоки Денис приїде.
Залишивши речі у дворі , пішла до сусідки за ключами.
— Лідочко! Приїхала? Слава тобі Господи! У мене своєї роботи по самі вуха, а тут маю ще й
вашу корову порати. Геть забігалась. Чому так довго не приїзджала?
-Не давали мені відпустку. Ледь умовила.-Збрехала Ліда.- Відносно корови, то напитайте
покупця. Я тут довго не затримаюсь, а таткові вже важко з нею тягатись. Він, що випивати
почав?
— Ні! Боронь Боже!- Замахала руками сусідка.
-То чому у дворі такий безлад?
-Бо старий він уже. І хворіє часто. Важко йому і самотньо. Вам би з Надею частіше
приїздити.Як там дядько Михайло? Була у нього?
-Ні. Я відразу сюди. Приберу тут , а потім провідаю.-Відповіла Ліда, взяла ключі, і
подалась з двору. Сусідка докірливо дивилась їй услід. Батька ледь живого доправили в
лікарню,донька мала б птахою летіти до нього, а вона спочатку за прибирання береться. І не
подякувала сусідці за турботу.Недобра у Михайла донька. Хоча він дуже гарна людина, і
покійна дружина його теж була привітною та приємною. Не вдалися дівчина у своїх батьків.
Зітхнувши важко подалась сусідка до хати.
 Ліда була не лінивою. Робота кипіла у її руках. За кілька днів прибрала у хаті, дворі,
виполола в садках траву. Продала й корівчину. Двічі на день телефонувала Денисові, щебетала
 йому ластівкою про своє кохання, запевняла , що сумує за ним дуже.Прохала якнайшвидше
приїхати до неї. Чоловік обіцяв навідатись при першій змозі.Ліду це втішало. Мала розмову й
із сестрою.Брехала, що була у тата в лікарні, почувається він ліпше.Надія пообіцяла
приїхати як тільки скінчить курс лікування. Ліді її присутність в селі була не бажаною.
Принаймі , до здійснення задуманого плану.
— Та чого тобі хворій сюди їхати? Я всю відпустку буду біля тата. Опісля буде видно, що та
як.- Вмовляла вона сестру. І Надія пристала на ті вмовляння.Це означало, що хитра молодиця
без перешкод зможе здійснити свої плани.
 Перед дверима батькової палати, Ліда видихнула, і поміняла вираз обличчя на ласкавий та
стривожений.
 -Таточку!- Сльозиво скрикнула, ледь ступивши, до кімнати.-Ріднесенький мій!- Бігцем
приблизилась до старенького, обняла, розцілувала в щоки.- Як ви почуваєтесь? Я так
налякалась, дізнавшись про вашу хворобу!Того ж дня хотіла приїхати , та з роботи не
відпускали. Ледь відпросилась. Таточку, як я скучила за вами.- Знову пригорталась до
батька. А він зраділий,ледь не плакав від щастя. Обіймав дочку тремтячими руками ,
притискав до хворого серця.
-Донечко, як же довго я не бачив тебе.- Шепотів зворушено.
-Вибачте татусю, але то все позаду. Буду з вами поряд цілий місяць. А якщо виникне потреба,
то залишу і місто, і роботу, та переберуся до вас у село жити.Дбатиму про вас,доглядатиму.
Все буде добре таточку.- Розчулений Михайло, витер тремтячою рукою мокрі від сліз очі.
Невже скінчилась його самотність? Він давно вже перестав сподіватись. Але схоже на те. Його
молодшенька дивилась лагідним, люблячим поглядом, стиха пестила татову руку.
— Спасибі , доню. Це таке щастя коли поряд є жива душа. Ти в мене така добра дитина. А що
Надійка, приїде?
-Ой, тату,-змахнула , зневажливо, рукою Ліда,- не знаю що й казати. У неї купа причин аби
не провідати батька. То одне, то інше. Не працює, вдома сидить, а часу на рідних людей не
вистачає. Я прохала її, прохала та все дарма.  Та не будемо про неї. Розповідай як ти
почуваєшся?
 Від того часу Ліда приїздила в лікарню щодня.Готувала улюблені Михайлом страви , та
годувала його з ложки. Прала білизну, навіть сама голила батькові, поорані зморшками, щоки.
Все робила, аби той упевнився яка Ліда турботлива доня.Батько кілька разів запитува про
Надію, і кожного разу Ліда запевняла, що сестру татове самопочуття зовсім не цікавить.
Бачила, що батькові важко це чути, але саме це їй було потрібно. Насправді Надія щодня
телефонувала і справлялась про татове здоров»я. Ліда заприятелювала із Михайловими сусідами
по палаті. Старенький ще не зводився з постелі, то хлопці, часом, проводжали молодицю за
територію лікарні. Один із них, якось, сповістив, що батька дуже вразила черствість старшої
доньки. Ображений він на Надію.
— Ой, хлопці, і не дарма він ображається . Я йому всього не кажу. Не хочу хвилювати. Учора
вона телефонувала, і висунула мені умову. Хоче аби тато, допоки живий, склав заповіт на її
користь. Бо вона старша.  Як я можу йому про таке сповістити? Ледь почав одужувати, така
звістка його до могили доведе. Моїй сестрі байдуже його здоров»я. Думає лише про спадщину.
А мені нічого не потрібно. Лише б мій таточко якнайдовше був зі мною.- Ліда схлипнула,
втерла очі, крізь сльози доказала,- нехай відписує все їй, але як про це йому сказати?
— Але це не справедливо!-Обурився один із чоловіків.- Ви про батька дбаєте, ладні все
покинути заради нього, а спадщина їй?
— Так.Нехай буде  як Надія бажає. Не хочу аби між нами були сварки.Та не наважуюсь
переказати татові вимогу сестри.
-Свята ви жінка.-Задумливо відповів інший з чоловіків.- Ми вам допоможемо. Не переймайтесь.
 Ліда тряслась в старенькому автобусі, котрий віз її до рідного села. Вона хвилювалась.
Перша частина її плану могла провалитись із тріском. Але могла здійснитись так, як вона
намислила. Наразі все залежало від двох зовсім чужих чоловіків.
 Наступних відвідин, Михайло сповістив доньку ,що вирішив все своє майно переоформити на
неї. Ліда  вдала себе приголомшеною. Округлила очі, замахала руками, запевняла, що їй
нічого не потрібно. Михайло стояв на своєму.
-Допоки я живий, допоки знаходжусь в райцентрі, запроси до мене нотаріуса.  Доню, будь
ласка, не відмовляйся. Вчини як я прошу. Не хвилюй мене, аби не стало зле.- Прохав Ліду.
Обидва хлопці теж умовляли молодицю. Врешті вона ,вдавано неохоче, погодилась.
 Ліда святкувала перемогу. Все сталося так як вона собі запланувала. Озирала двір і хату
оком господині. Від тепер все це належить їй! Як вчинити зі спадком, ще доконче не
вирішила. Можливо продасть, гроші ніколи не зайві. Вона ніколи не планувала повернутися в
село назавжди. То було сказано, аби задобрити батька. Можливо, не продаватиме хати.
Утримуватиме як дачу. До міста далеченько, але Денис має автомобіля. То їздитимуть сюди на
відпочинок.Батько, зрештою, не вічний. Скільки там йому залишилось, то нехай доживає у
своїй хаті. А якщо заважатиме, тоді потрапить до дідинця. Час покаже.
 Тим часом стан Михайла поліпшився. Йому відмінили крапельниці, та ін»єкції. Ліда вирішила,
що годі йому відлежувати боки в лікарні. Їй обридло їздити до лікарні. Вже виїздила майже
половину грошей отриманих за корову. А свої витрачати на батька не мала наміру. Тим більш,
що роботи в садибі було багато.А вона гаяла час на відвідини батька. З дня на день
очікувала на  приїзд Дениса, мала приготуватись до його візиту.
— Я забираю тата додому.- Сповістила лікареві.- Уколів йому не ставлять, а пігулки і вдома
можна приймати.
— Трохи зарано його виписувати.Хворий має ще якийсь час побути під моїм наглядом.
— А побуде під моїм. Удома й стіни лікують.- Рішуче відповіла жінка.
— Можливо ви маєте рацію. Та я не рекомендував би забирати його зараз.- Стояв на своєму
лікар.
-Він сумує за рідною домівкою. А це не прибавляє йому здоров»я.Я забираю його  і крапка.-
Затято промовила Ліда.
-Добре,-зітхнув лікар,- та майте на увазі,хворому протипоказанні будь-які фізичні
навантаження! У випадку погіршення стану- відразу до мене! Я випишу вам ліки. Протягом
місяця має  їх приймати. Це обов»язково. Ось візьміть рецепта.- Простяг Ліді папірця.
— То це я маю купувати !?- Обурилась молодиця.- Він ветеран! Повинен отримувати безкоштовне
лікування!
— В межах стаціонару, так. Але не вдома.- Лікар попрощався і пішов коридором. Ліда якусь
хвилю мовчки дивилась йому услід. Потім зім»яла рецепт і вкинула до кошика зі сміттям. Не
буде вона витрачати гроші на ці ліки. Батько вже поволі ходить палатою. Одужає й без цих
пігулок. А якщо не одужає то така його доля.
 Денис впевнено кермував автомобілем, котрий мчав сірою стрічкою асфальтової дороги. Їхав
до Ліди з думками  про неї. Жінка подобалась йому. Можливо це не кохання, але не в тому
вони віці, щоб закохуватись до нестями. Було у нього кохання, той що з того? Зрада, біль,
образа. Чимало часу минуло допоки оговтався після того. Від того часу жінок мав чимало, та
одружуватись не поспішав. А Ліда була гарною, працьовитою, жвавою і привітною жінкою. І
мала добре серце. Помчала до хворого тата , щоби доглядати за ним. У нас час часто буває,
що дорослі діти прохолодо ставляться до стареньких батьків. Ліда, на щастя, чуйна жіночка.
А щебетушка яка! Мов синичка.Та так любенько щебече, та так ласкаво промовляє! Трішки
насторожувало те, що часом занадто запопадлива. Але хіба то недолік? Теж, мабуть, страждає
від того , що до цього часу не знайшла собі пари. Чим більше Денис розмірковував , тим
більше упевнювався у тому , що має одружитись з Лідою. Він з нетерпінням чекав зустрічі.
Бажав її обіймів, її жагучих поцілунків, її пестощів. Та й з майбутнім тестем мав
познайомитись.Врешті дістався її будинку. Коли побачив молодицю в білій хустині, простому
халатикові, з віником у руках, (саме підмітала двір) то серце зайшлося від теплих почуттів.
Така мила, домашня жіночка! Саме така, якої він потребував усе життя.
 -Денисе!- Радо скрикнула Ліда. Кинувши віника , побігла до нього, усміхнена й щаслива.
Притис її до грудей, навіть очі закрив від задоволення. Яка ніжна,щира , любляча його Ліда.
В ту мить йому видалось, що кохає.
— Сумувала?-Прошепотів схвильовано.
-До сліз сумувала.-Відповіла жінка. Якоїсь миті Денисові здалося, що у її відповіді
відчувається якась зайва пафосність. Але «списав» це на свою звичку запідозрювати усіх
жінок в нещирості. Тож обійняв Ліду ще міцніше.
-Я теж дуже сумував. Підеш за мене?- Запитав раптом, без зайвих прилюдій.
-Піду, піду!- Радо скрикнула жінка. Її серце від радощів, мало не вискакувало із грудей!
Нарешті! Все склалося саме так , як вона запланувала! Молодиця припала до вуст Дениса
палким поцілунком.
-Відкривай ворота , наречена. Автомобіля поставлю у двір. Та знайом мене із батьком,
сватати тебе буду.-Пожартував чоловік , випускаючи Ліду з обіймів.
 Михайло почувався значно краще.Ще паморочилось йому у голові, від слабкості тремтіли ноги
та руки, тисло у грудях, але чоловік вже міг вийти у двір та посидіти на лавці біля
хати.Вважав , що став видужувати завдяки Ліді. Вона турбувалась про нього. Та й присутність
рідної людини у хаті додавала старенькому снаги. Він помітив як змінилась поведінка доньки
після повернення з лікарні. Ліда майже не розмовляла з батьком. Вранці віталась, увечері
«Надобраніч», подасть їсти : «Їжте», прибираючи посуд:»Поїли?», й оце вся розмова. Та
Михайло не ображався. Бачив , що донька весь день клопочеться у дворі, на городі, у хаті.
Все ж бо віддавна просило вправних рук. Стомлювалась доня. Не до розмов їй. От коли все
попорає, то знову стане привітною до татка. Ось так думав собі Михайло, сидячи біля хати ,
та милуючись на те як вправно Ліда порається у дворі. Батьківська любов ніжністю
вихлюпувалась з його очей, при погляді на дочку. Почувався щасливим. Та згадавши старшу
дочку, важко зітхав. Образа на Надію, ятрила його хворе серце. Ніколи не сподівався від
своєї дитини такої байдужості. Лідочка розповіла , що коли сповістила сестру, що батько
відписав усе майно їй, то Надія дуже сварилась. Сказала, що ногою не ступне у батьків двір.
Якщо Ліда єдина спадкоємиця, то нехай опікується татом сама. А ще Лідочка розповідала, що
після смерті чоловіка, Надія має  жонатого ,дуже заможнього, коханця. Він утримує  Надію та
її сина. Живуть вони мов сир у маслі. Ніколи не сподівався, що його Надійка стане такою
безсердечною, та безсоромною хвойдою.Лідочка догляне його до самої смерті. Таки добре
вчинив, заповівши їй свої статки. Звітки було знати, простому, довірливому  і щиросердному
Михайлові, що Ліда підло оббрехала сестру. Насправді Надія не мала ніякого коханця. Важко
працювала на будівництві маляром-штукатуром. А її син-підліток під час канікулів не
відпочивав, а теж підробляв на тій будові. Бідна жінка ледь зводила кінці з кінцями. На тій
роботі й захворіла. Друзі та співпрацівники зібрали кошти їй на лікування. Надія як ніхто
потребувала підтримки від найрідніших людей. Вона щоднини телефонувала Ліді, турбуючись про
тата. Прохала дати йому слухавку, та Ліда щоразу знаходила відмову. То тато спить, то йому
недобре. Але звідки Михайлові було про те знати.Ось такі думки роїлися у голові старенького
коли біля воріт зупинилась автівка Дениса. Михайло бачив якою теплою була зустріч Ліди та
її нареченого, про якого доня йому розповідала. Дивлячись на них, Михайло подумки побажав
їм щастя. Має ж його люба дитина знайти,врешті, собі пару.
 Допоки Ліда готувала вечерю, чоловіки нарозмовлялись вволю. Вони відразу сподобались одне
одному. Михайлові особливо припало до душі те, що Денис  за давнім звичаєм попрохав дозволу
одружитись з його донькою. Денисів батько давно залишив цей світ, наразі спілкуючись з
майбутнім тестем, чоловік пройнявся до нього синівською повагою. Теплим поглядом дивився на
старенького шкодуючи його, і подумки бажаючи цілковитого одужання. Після вечері,
залишившись наодинці з Лідою проказав.
— Яка ти у мене розумниця! Виходила татка. Він мені дуже припав до душі. Нехай Господь дає
йому ще багато років життя.
-Еге ж.- Буркнула Ліда у відповідь. Вона дратувалась від того, що коханий багато часу
приділяв батькові, а не їй. І взагалі не знала, як вчинити надалі. Залишитись в селі, біля
батька назавжди, категорично не хотіла. Забрати із собою до міста , тим більше. Залишалось
єдине,- дідинець. Але як зробити так, щоб батько погодився, та й Денис її зрозумів ? Цього
жінка ще не знала. Тож відклала вирішення цієї проблеми на майбутнє. Час покаже.
 Другого дня Денис та Ліда  садили города.  Михайло сидів біля хати, грівся на сонечку . На
душі було світло і легко. Вважав, що на сконі літ поживе в родині, доглянутим і щасливим. В
цей час у двір , із пустими відрами у руках, вступила з городу Ліда.
— За картоплею дочко? А чи вистачить посадити?-Запитав посміхаючись.
-Вистачить.-Кинула Ліда, мимохідь, спускаючись у погріб. Коли вийшла звідти із повними
відрами, Михайло знову озвався до неї.
-Втомились, мабуть? Хотів би вам допомогти, та не подужаю.- Ліда зупинилась, поглянула на
батька, хвилю подумавши, поставила відра, пішла в повітку, взяла там лопату. Поставила її
біля батька.
— Якщо бажаєте допомогти, то беріть лопату та скопайте садок. Бо у нас руки відвалюються
від утоми.
-Доню, та чи здолаю я тую роботу? Почуваюсь слабким.
-Бо засиділись. Ворушкатись потрібно. М»язи розминати. Тоді й сили прибавляться.Давайте,
давайте. Потихеньку, поволі. Ніхто в шию не гонить. Копайте, не сидіть.- З тими словами
жінка ухопила відра, тай подалась на город.  Михайло подумав, що донька має рацію. Потрібно
ворушкатись допоки живий. Опираючись на лопату пішов до садка. Кілька років не копана землю
була твердою мав асфальт. Старий чоловік гойдався на лопаті надсадно дихаючи. Йому було
важко. В голові паморочилось, знову нестерпно пекло в грудях. Він хрипко втягував повітря,
та роботи не полишав. «Відвик від фізичної роботи. Та то нічого. Ось докопаю до яблуні і
відпочину».Лопата ледь не випадала із ослаблих рук, та він уперто, хоч і поволі, стромляв
її у тверду землю.
— Дядьку Михайле!- Озвалась сусідка із свого садка.- Що ви робите ?Жити обридло? Негайно
припиніть! Що ви собі надумали?
— Та Ліда каже , що потрібно розминати старі кості. Дала лопату, то я й копаю.- Слабким
голосом відповів Михайло.
-Господи, Божечку ж мій! Здуріла ваша Ліда, чи що? Покиньте лопату!- Скрикнула  сусідка,і
помчала до Ліди на город.
— Лідко, ти що надумала батька вбити? Примусила копати садок, після такої важкої хвороби?
Він дивом вижив, а ти йому лопату до рук?- Кричала сусідка на весь голос.
-Я не примушувала . Він не мала дитина.- Сердито відповіла Ліда.
— Він мені сказав, що ти дала йому лопату.- Не здавалась сусідка.
-Ну дала, то й що? Не тягла ж за рукав  у садок. І взагалі, мій батько то не ваш клопіт.-
Між Лідою та сусідкою здійнялась сварка. Денис , якусь мить, отетеріло спостерігав за
жінками, а потім кинув лопату і стрімглав помчав у двір.
 Михайло стояв на колінах, упершись спиною до старої яблуні. Бліде, до зеленого, лице було
мокрим від поту. Груди з хрипом втягували повітря. Очі напівідкриті, руки притиснуті до
грудей.
— Михайле Петровичу!- Кинувся до нього Денис.- Ну навіщо? Навіщо?- Він підхопив на руки
обм»якле, худе тіло і бігцем поніс до хати.
-Лідо!-Гукнув щосили. А Ліда із сусідкою вже мчали з городу.
 Хворого уклали в постіль, дали випити ліків.Денис викликав «Швидку допомогу».
-У селі є лікар?-Запитав Денис.
-Є фельдшер.-Відповіла сусідка.
-Швидко мчіть по нього. Допоки «Швидка» з району приїде, нехай хоч укола якогось зробить.-
Сусідка , мов вітер, помчала за фельдшером. Стривожений Денис клопотався біля хворого. Ліда
стовпом стояла біля дверей кімнати.
-Лідо, як це розуміти?- Суворо запитав Денис.
-Можливо, я не вірно вчинила. Але хотіла як краще. Хто не помиляється?- Проказала із
серцем.
-Синку,не гнівайся на неї. Все буде добре.- Ледь проказав хворий.
-Звісно, все буде добре. Ви не хвилюйтесь.- Заспокоїв його Денис. В його серці зародилось
легке роздратування до Ліди. І ще щось таке важке, чого і не пояснити. Саме в цей час до
кімнати увійшла, хворобливого вигляду жінка, та хлопець-підліток.
— Таточку!- Скрикнула жінка.Підбігла до хворого, обняла його і заплакала.
— Надія?-Приголомшено прошепотіла Ліда.
— Надійка.-Прошепотій Михайло.- Приїхала… а казала що не приїдеш.., що відрікаєшся…
Тому, що …я все …Ліді…відписав…- Кожне слово давалась йому важко. Але в очах
світилась радість, любов і образа.
— Про що це ви тату! Я в лікарні знаходилаь. Маю запалення легенів. Щодня телефонувала.
Хіба Ліда не розповідала вам?- Вона цілувала батькові руки і плакала. З Михайлових очей теж
котились сльози. Він все зрозумів. З докором дивився на молодшу доньку. Вона відводила
погляд і мовчала.
— То… ти…мені…брехала…Лідо. Навіщо?… Заради…спадку… є-є-є-х…- Михайло
стулив повіки, витиснувши з очей останні струмочки гірких сліз, і хворе, ображене серце
зупинилось.
 Денис мов у чаду знаходився. Останні події вивели чоловіка з рівноваги. В голові роїлись
неприємні думки щодо жінки з котрою вирішив поєднатись. Все вказувало на те, що вона зовсім
не така якою видавалась. Чоловік намагався не квапитись з висновками. Намагався найти
виправдання її діям. І ще йому дуже було шкода Михайла. Ніс на плечах домовину з небіжчиком
і ледь стримував сльози.Кидав у яму жмені сирої землі і вже плакав. Не соромився тих щирих
сліз. Соромно було за Ліду, бо її горе було вдаваним, а голосіння награним. Денис ледь
стримувався, щоб не дорікнути їй. Попри все, давав жінці шанс. Одначе все вирішилось опісля
того як закінчився поминальний обід. Люди розійшлися. Сестри прибирали посуд і мовчали.
Врешті, Надія тихо і сумно запитала.
— Сестро, нас лише двоє. Навіщо ти оббріхувала мене перед покійним татком? Хотіла аби тобі
одній залишив спадок? То сказала б мені. Я б відмовилась від своєї частки. Мені нічого не
потрібно.- Ліда цілий день нервувалась через холодність Дениса. За два дні він , майже не
озивався до неї. І це саме у той час , коли її задум здійснився! Питання Надії вивело
молодицю з рівноваги.
— Так!- Скрикнула на всю хату.- Саме через спадок! Тобі не потрібно нічого!? То ти так
кажеш, бо знаєш , що вже нічого не виправити! В противному разі вимагала б свою частку! А
за віщо? Я тут гарувала , мов негр на плантації від зорі до зорі! І відтепер це все моє!!!
Все! І це! І це! І це!- Оскаженіла Ліда тикала пальцем на старі меблі, посуд, підскочила до
шафи , викидаючи все, що було у ній повторювала,
-І це моє! І це моє!- Розчервоніла, розпатлана, з перекошеним від крику ротом,з жадібним
блиском у злих очицях, вона була схожою на відьму. Денис отетерів від того видива. То у
цьому звабливому, ніжному тілі живе таке чудовисько? То оце справжнє її лице? Помилуй
Господи і відведи! Йому , навіть перехреститись захотілось.
-Добре, добре, нехай це все буде твоє. Я й не сперечаюсь.- Спокійно промовила Надія.- І що
ти робитимеш зі своїм спадком? Продаси батьківську хату?
— Нехай тебе те не хвилює! Як захочу, так і вчиню! Можливо й продам! А можливо триматимемо
з Денисом  як дачу!
— Що?!- Здивовано скрикнув Денис.- До чого тут я? Не вплутуй мене в свої афери!
— Як до чого тут ти? Ми ж з тобою одружуємось.-Здивувалась уже Ліда.
— Та ні. Не одружуємось. Я передумав. І зараз їду звідси.- Рішуче сказав чоловік , і почав
збирати свої речі. Ліда мало свідомість не втратила від тих слів. Вона намагалась
переконати Дениса,зупинити. Плакала, доводила що кохає. Та все дарма.
— Я тебе не кохаю. Та і не кохав. Забуть про мене.- Відповідав рішуче.Почував до Ліди таку
огиду, що голосу її не міг чути. При погляді на худеньку, хворобливу Надію, навпаки
відчував симпатію. Шкодував її. Саме тому запропонував відвезти Надію та хлопця додому.
Жінка радо погодилась. Ось так, не зважаючи на пізню годину, виїхали вони із села. Ледь
дістались околиці, як озвався мобільний телефон Дениса. Телефонувала Ліда.
-Я сховала під переднім сидінням коробку з батьковими нагородами. Вони вартують чимало.
Вернися, телепню, і поверни мені!-Прокричала колишня наречена.
-У моїй машині нічого твого не має.- Віповів чоловік і відімкнувся.- Доведеться поміняти
номер, аби не набридала.- Сказав звернувшись до супутників. Потім зупинив автівку,
понишпорив під переднім сидінням. Діставши коробку, простяг її хлопцеві.
— Тримай, юначе. Це твій спадок від дідуся.- Хлопець відкрив коробку, поглянув.
— Клас!- Промовив захоплено.- Мамо поглянь, дідусеві нагороди.Я їх приладнаю біля його
портрета. Нехай всі мої друзі побачать, яким героєм був мій дідусь.- На ту мову Денис
посміхнувся. Молодець, хлопчина.
 Ліда нетямилась від люті. Проклинала Дениса на чім світ стоїть.Дурень пустоголовий! Вона
собі знайде сотню кращих за нього. Буде ще Денис лікті собі кусати! Бо ліпшої за неї не
знайде! Ліда дуже помилялась. Денис знайшов собі дружину. Спокійну, врівноважену, щиру,
люблячу. Лідину сестру Надію. Вони створили гарну родину в якій панують розуміння,чесність,
затишок, кохання. А Ліда так і залишилася сама. Лише через багато років вона зрозуміла, що
втратила набагато більше, ніж здобула. Та вже було запізно.
                                 Любов Шишацька.

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ