Рубрики | Статьи

Варчин гріх.

05 сентября 2015, romaamor

-срок Старуха Анна (1) [1600x1200]

За темним вікном, на осокорині, погрозливо кричали сичі. Існує думка, що  пісні цих нічних птахів сповіщають про чиюсь близьку смерть. Люди боялись почути біля своєї хати голос сича. Але не Варка. Вона не боялась смерті. Навпаки, бажала її собі.Нічого дивного у цьому не було. Її душа  вже віддавна просилась на волю,до Господа. Але замкнена у темниці немічного тіла, борсалась , мов пташина у клітці. Хворе, слабке тіло не могло дати собі ради. Воно було тягарем для душі. Як і життя для Варки.
 Опираючись на дві милиці Варка , врешті, дісталась постелі.Сіла на ліжко, приставила поряд милиці, ухопивши руками одну ногу, потім іншу, повкладала їх на постіль. Втомлено відкинулась на подушки. Від тієї роботи серце калатало, забивало подих.
 -Оце дожилася. Вкластися на постіль і то важко.Господи! Навіщо тримаєш мене на цьому світі? Я ж не живу, а мучусь! Забери мене ,Господи, до себе. Не хочу жити так. Не хочу.-Вона звикла розмовляти сама із собою. Стражденний голос блукав по кімнаті відлунював від стін та стелі, та чула його лише Варка. Більше нікому було. Страшнішою від смерті старенькій жінці була самотність, та ще неміч, та ще безпорадність. Та ще довгі ночі без сну.Кожного вечора жінка просила  Господа, аби послав їй тиху, спокійну смерть увісні. Не хотіла дожити до ранку. Коли за вікном зароджувався новий день, то ледь не плакала від відчаю. Знову день, наповнений болем, відчаєм, усвідомленням своєї безпорадності і непотрібності на цьому світі.
 Вимкнувши світло, Варка повурушкалась примощаючись зручніше і , зі слабкою надією, стала прислуховуватись до голосу сича. Можливо накричить цієї ночі її кончину? Уявила як плактимуть біля її труни доньки, внуки, зяті. На очі старенькій набігли сльози. Вона дуже любила свою родину. Та не хотіла бути для них тягарем. Обидві доньки жили в місті. Мали гарних чоловіків, дітей. У них було своє житло, робота. Варка пишалась своїми дівчатами. Та, одначе, переїздити до них не захотіла. Хоча обидві прохали мало не до сліз. Шкодували матір. А Варка шкодувала їх. У них своїх клопотів вистачає. А тутечки ще й вона зі своєю неміччю ? Ні. Крім того всього бажала померти у своїй хаті , на своєму ліжкові. Доньки найняли їй  доглядальницю. Сусідку. Марина прибігала кілька разів на день. Готувала їжу, прибирала у хаті, прала, перевдягала, купала. Добре доглядала за Варкою. Та й добрі гроші отримувала за це від дівчат. Вона була жвавою, говіркою молодичкою. Від неї Варка дізнавалась про всі сільські новини. Марина була єдиною із ким Варка спілкувалась. Всі її однолітки давно повмирали, а малодшим селянам не було діла до старої хворої жінки. Тож, крім Марини її ніхто не навіщав. Раз на місяць приїздила котрась із доньок. Привозили харчі, різноманітні смаколики. Варка втішалась тими відвідинами, ніби сили їй додавалось. Та за два -три дні, дочки їхали додому. Варка знову залишалась сама і картала себе за те, що живе так довго та додає клопоту своїм любим донечкам.
 — Ох, донечки мої, красунечки кароокі та кучеряві. Як схожі ви на свого батька.- Прошепотіла сухими вустами у німу тишу. Як завжди при згадці про  чоловіка Григорія, про своє єдине палке, щире кохання, серце наповнилось щемом і полинула Варчина думка у далеке минуле.
  -Ох, Варю, яке у тебе гарне волосся. Густе, шовковисте щей кучеряве. У мене ж мов солома на голові стимить у різнобіч. Мені б таке волосся як у тебе. То я  найкращого хлопця на селі звабила б.- Приказувала подруга Катруся заплітаючи Варчині кучері у дві тугі коси.
 — Найкращого? А де він той найкращий? Хто? Три роки як війна закінчилась. Які у нашому селі парубки? Лише підлітки, старі діди, та Павло безногий. То хто із них найкращий, Катрусю?- Жартувала Варка.-Чи ти на когось одруженого оком накинула?
 — Не кажи дурниць! Навіщо мені одружений? Ось незабаром до нас у село має прибути бригада будівельників.   А раптом вони всі молоді та не одружені? Всім сільським дівчатам вистачить. Можливо й удовицям щось залишиться.- Катруся залилась сміхом. За нею зареготала й Варка. У цю хвилину до хати ввійшла Варчина мати.
 -Над ким, чи над чим смієтесь, сороки? Який нещасний попав вам на язики?- Запитала милуючись на дівчат.- А гарні які обидві? Мов ружі. Куди прибрались? До клубу? Ідіть, ідіть веселіться допоки молоді. До речі, до нас направили нового завідувача клубом. У Митронихи квартирує. Сама не бачила , та чула, що молодий , неодружений і дуже гарний.
 -Варю!Хутчіш до клубу!- Верескнула Катруся, ухопила Варку за руку, потягла до дверей.
 Дорогою дівчата збуджено обговорювали новину.
 -Цікаво хто він та звідки?- Мовила Варка.
 — Та хіба це має значення? Головне, що неодружений. Якщо сподобається, то все зроблю аби став моїм.-Відповіла Катруся.
 — Не будь такою самовпевненою. А раптом ти йому не сподобаєшся. Дівчат повне село. А він один. І взагалі, якщо кучерявий то буде моїм.- Жартувала Варка.
 — Чому це!?- Обурилась Катря.
 — Бо я кучерява, і якщо й чоловіка матиму кучерявого, то діти матимуть кучері стовідсотково.- Знову жартувала Варка. Дівчата дзвінко засміялись і поспішили до клубу.
  Приміщення клубу було розділене навпіл. У одній половині знаходилась початкова школа. У іншій, власне клуб. Невеличка зала вже була наповнена вщерть. Тут були і старі й малі й молоді селяни. Майже все невеличке село прийшло познайомитись з новим завідувачем. Він стояв на невеличкій сцені і чекав допоки стихне гамір. Варка лиш поглянула на нього і серце її схвильовано затріпотіло. Середнього зросту, худорлявий, гарне обличчя і густе кучеряве волосся.
 — Йой, Варю, кучерявий! Як ти вгадала?- Схвильовано прошепотіла Катруся.
 -Це доля. Так мало статись.- Прошепотіла Варка не так Катрі, як собі.
 А тим часом гамір вщух . Хлопець прокашлявся і почав свою промову.
 -Доброго вечора , шановна громадо. Мене зовуть Григорієм. Від сьогодні я працюватиму завідувачем цього клубу. До речі, завтра приїздить бригада будівельників. Сподіватимемось, що до початку навчального року вони зведуть нову школу. В такому разі  приміщення клубу розшириться. Ми матимем невеличку бібліотеку, і кімнату для реперицій.- Він говорив і говорив, та Варка не чула його голосу. Їй гуло у голові від хвилювання. Дивилась на парубка не відриваючи погляду. Було таке відчуття, ніби все життя чекала саме на нього. Зовсім незнайомий хлопець враз став найдорожчою людиною. Ці відчуття бентежили й лякали дівчину.Катря зверталась до неї , та Варка не розуміла її. Ніби в іншому світі перебувала. Оговталась лише вдома. Не могла заснути, перед очима стояв Григорій. Сама собі дивувалась, як то можливо, щоб з першого погляду так запав їй у душу? Напевно Григорій, дійсно, її доля.
 Варка мала гарний голос, тож записалась до гуртка художньої самодіяльності. Це давало можливість часто бачити Григорія. Саме цього дівчина й прагла більш за все. Крім того, парубок квартирував за дві хати від Варки. Тож після репетицій додому йшли разом. Вони швидко знайшли спільну мову, і дорогою весело розмовляли, жартували , обговорювали сільські новини. Для Варки то були найщасливіші півгодини. Коханий був поруч, і зірки на небі світили яскравіше, і запилена дорога стелилась їй під ноги килимком. А якщо, минаючи якусь баюру, парубок притримував юнку за лікоть, то завмирала від того дотику. Мало свідомість не втрачала. Так продовжувалось всеньке літо та осінь. За цей час вони стали близькими друзями. А всеньке село вважало їх закоханими і чекало на весілля. Варка теж сподівалась на  це. Чекала на освідчення. Але Григорій поводився із нею  мов з молодшою сестричкою. Дівчину це доводило до відчаю.
 Перед новорічними святами вони затримались у клубі допізна. Між тим, знялася віхола. Благеньке пальтечко не могло вберегти Варку від пронизливого холоду. Дівчина дрижала, мов осиновий листочок.
 — Та ти змерзла зовсім.-Стурбувався Григорій. Він  розкрив кожуха.- Пірнай, горобчику,під полу. Я тебе зігрію.- Дівчину двічі запрошувати не довелося. Вона притислась до його теплого тіла, обняла рукою за стан і мало не зомліла від щастя. Вони йшли засніженою вулицею, долали кучугури,опирались натискові оскаженілої заметілі, та Варці хотілось аби цей шлях ніколи не скінчався. Та , врешті,дісталися її хати.
 — Ну, горобчику, ти вже вдома. Лети швиденько до хати допоки не замерзла.- Пожартував хлопець. А Варці навіть подумати було страшно, що має відірватись від нього.
 — Ні! Не хочу!- Саме собою вирвалось у неї, з відчаєм та болем. Повернулась до нього лицем, обняла обома руками за стрункий стан, припала лицем до міцний грудей.
 — Гришо, невже ти не помічаєш , що я кохаю тебе . Ти для мене увесь світ, я жити, я дихати не можу без тебе.- У її голосі було стільки муки, кохання, що хлопець отетерів. Якусь мить він стаяв непорушно. Потім обійняв її, притис до себе.
 -Знаю, Варочко, знаю. Поглянь на мене.- Дівчина звела на нього заплакані очі. Від довго вдивлявся у їхню глибочінь, ніби у душі щось читав. Потім припав до її вуст у нескінченно-довгому поцілункові.
 -У суботу чекай на сватів. А зараз біжи до хати, горобчику мій.- Прошепотів ласкаво і легенько підштовхнув до воріт. Дівчина не вірила своєму щастю. Побігла до воріт , потім повернулась, обняла його за шию, покрила все лице палкими поцілунками. Захоплено сміючись, врешті, побігла у двір.
  Після весілля Григорій перебрався жити до Варки. Хлопець був сиротою, виховувався у дитячому будинку. Наразі мав родину,  і дуже втішався тим. Варчину матір поважав, шкодував і ставився мов до рідної. Та відповідала такою ж любовью. Мов до рідного сина. А що до Варки то вже й мови не було! Що вже доглядала свого любого чоловіка, що вже догоджала йому! Сорочечки прала та прасувала, годувала смачненько . Все що найкраще, то все Грицеві. Жили вони дружно у злагоді та спокої. Варка купалася у щасті, її кохання міцніло щоднини. Наразі , не уявляла як могла жити раніше без свого Григорія. Через рік вона народила донечку. А ще за три роки мала другу донечку. Тато з мамою та бабуня не могли натішитись на своїх кучерявих янголяток.  Спливали роки за роками. Варчина мати відійшла у вічність. Григорій з родиною перебрався жити до райцентру де йому запропонували посаду директора районного Будинку Культури. Варка працювала касиром у заготівельній конторі. Продали мамину хату у селі, доклали грошей, тай придбали собі будинок. Все було б добре . Та Григорій вечорами проводив репетиції у БК, заснував там оркестр народний інструментів. У тому оркестрові було чимала молодих, гарний дівчат. Варка не могла брати участі в тих репетиціях, бо мала піклуватись про донечок. Вона почала ревнувати Григорія, краса якого з роками не тьмяніла, а навпаки . Жінка не влаштовувала скандалів, не дорікала чоловікові. Все тримала у собі.Пізніми вечорами терпляче чекала на нього і думала важку думу. Все ніби, було у них добре. Але її Григорій,іноді, сідав біля вікна і надовго замислювався.Ніби відмежовувався від дружини, поринаючи у невідомий їй світ. Коли Варка запитувала його, то відповідав, що згадує  важкі роки війни. Жінка співчувала йому. Знала , що Григорій з першого року війни був на фронті. Отримав важку контузію, був поранений. Але дійшов до Берліна. Тож і не лізла в душу чоловікові. Також згадала, що він ніколи не сказав їй»кохаю». Вона мало не щодня зізнавалась  у своїх почуттях. Григорій усміхався, цілував дружину і все.Раніше  не звертала на це уваги. Була впевнена у його коханні. Наразі , такої впевненості не було.
 Того разу Григорій повернувся додому майже опівночі. Як завжди  дружина дочекалась. Поставила на стіл пізню вечерю . Опершись на руку мовчки, уважно спостерігала за чоловіком Він відчув її напруженість.
 -Щось сталось? Чому ти така мовчазна?
 -Тому , що ти повернувся додому опівночі.
 -Вибач, Варочко. Але ж ти знаєш, що мій оркестр їде на обласний фестиваль. Сьогодні була генеральна репетиція. Ти втомилась? Потрібно було не чекати на мене. Лягла б тай спала.
 — Я не можу спати коли ти не вдома.- Тихо відповіла жінка. А потім без усякого звязку запитала.- Ти ніколи не зізнавався мені у коханні. Дванадцять років живемо, та я ні разу не почула від тебе «кохаю». Чому? У тебе була кохана до мене, чи маєш зараз іншу жінку?- Варка запитувала тихо, сумно, приречено. Григорій від здивування перестав їсти. Дивився на дружину здивовано, стривожено.
 — Варочко, та що з тобою сьогодні? Що ти собі надумала?-Дружина мовчала, очікуюче дивлячись йому у очі. Григорій відклав виделку. Якусь мить задумливо дивився кудись у далечінь своїх згадок.
 -Війна почалась, коли я закінчив другий курс музичного училища. Відразу пішов до військомату. Просився на фронт, але спочатку потрапив  на навчальний курс молодого бійця. Ми проходили його у військовій частині котра знаходилась  у маленькому містечку. Нас готували поспіхом. За місяць ми мали вивчити ази військового життя. Цілими днями тренувались на стрельбищі, на плацу. Поряд з частиною знаходилась школа. Серед учнів котрі поспішали на уроки, я примітив струнку, вродливу старшокласницю. Кожного разу коли я був на плацу, і цей час співпадав із початком чи закінченням уроків, я видивлявся її. А потім стрічав її погляд імоє серце замирало. Дівчина так припала до душі, що снив нею ночами. Незабаром я зрозумі , що не байдужий їй. Вона ловила мій погляд і сором*язливо посміхалась. Інколи чекала на мою появу , притиснувшись лицем до високої загорожі. Я не міг підійти до неї. Пробігаючи повз, посміхався і все. Одного разу крикнув їй своє ім*я. «Галя!»- почув у відповідь. Це все , що мені було відомо про неї. У звільненя нас не пускали. Я розумів, що не зможу навіть за руку її потримати. А дуже хотів. Це була перша дівчина котра викликала у моєму серці таку бурю почуттів. На фронт нас відправляли вночі. Я з тугою думав про Галю.  Рідні не мав. Ця, майже незнайома, дівчинка була єдиною людиною котра могла б чекати на мене, і за котрою я дуже сумував. Серед страхітливих жахіть війни, серед крові і смерті, я думав про неї. І сподівався віднайти її після війни. Прийшовши до тями після важкої контузії, щонайперше згадав про неї. То був мій світлий янгол, котрий оберігав мене  у тому пеклі.Врешті, наші війська переможним кроком вступили на землю Німеччини. На той час, внаслідок контузії, я не міг брати участі в бойових діях. Мене перевели в конвойну частину. Ми охороняли полонений ворогів. Відправляли їх на місця призначення. Та ще, охороняли радянських людей. Тих хто потрапив у полон, тих кого німці силою забрали до себе як рабів. Другі здебільшого були молодими дівчатами. І ті, і інші, вважались ворогами народу. Їх відправляли  ешелонами на Батьківщину. На військових чекав трибунал.  Всіх інших без суду відправляли в заслання до Сибіру, чи на Урал. Одного разу до будівлі котру ми охороняли привезли дівчат , яких було силою вивезено до Німеччини. Серед них була Галя. Я впізнав її відразу. Як хотілось мені підбігти до неї, обійняти , заспокоїти. Та не мав права зробити цього. Я був бойовим офіцером молодшого складу. Вона-підозрювана у зраді Батьківщини. Я з останніх сил стримував себе. Кали Галя впізнала мене,її очі наповнились слізьми, уста посміхнулись. Всім єством дівчина потяглась до мене. Та я заперечливо похитав головою. Галя , ніби зів*яла, опустивши очі пройшла в шерензі повз мене. Серцем відчув її образу. А мозок , тим часом, шаленно намагався знайти вихід, щоби урятувати дівчину. Це було дуже складно. На чиюсь допомогу годі було сподіватись. Мав сподіватись лише на себе. Я відкидав один варіант за другим ,намагаючмсь віднайти самий оптимальний. Вночі, я сказавши вартовому, що маю провести допит, забрав Галю з бараку.  Привів її у напівзруйнований будинок. Не мовивши й слова ми кинулись у обійми.
  — Я знала, знала,що ми зустрінемось. І тоді коли мене відірвали від матері,і везли до Німеччини, і тоді коли важко працювала на цукровому заводі. Я вірила що побачу тебе і ця віра допомогала вижити.- Плачучи казала Галя.
 — Я теж вірив у це. Навіть не сумнівався. Доля не могла бути до нас жорстокою. Але не плач.Все буде добре. Я приніс тобі військову форму. Переодягнись. Втечемо. Змінимо прізвища.Наразі загубитись серед цього хаосу неважко. Нас не знайдуть.- Галя спочатку взяла гімнастерку , на хвилину замислилась і повернула її мені.
 — Ні. Тікати ми не будемо. Нас піймають тебе засудять до страти за дезертирство. Не хочу бути причиною твоєї смерті. Ти потрібен мені живим. Я повернусь до бараку. Мене доправлять у заслання. Відбуду. А потім ми будемо разом. Ти ж віднайдеш мене? Але те буде потім, а зараз наша ніч.
 Та ніч дійсно була нашою. Вибач Варочко, але то була ніч нашого кохання. А вранці я одержав наказ за яким мав на якийсь час відлучитись до іншої частини. Повернувся другого дня, саме у той момент коли вантажівка ущерть заповнена «зрадниками Батьківщини» рушила у напрямку залізничного вокзалу. Я бачив на кузові бліде обличчя Галі.  Вона посміхнулась мені крізь сльози. Вантажівка віддалялась. Я не втримався і трішки пробіг услід, намагаючись якнайдовше бачити її лице . У цю хвилину пролунав одинокий постріл. Я відчув пекучий біль у плече і впав. Встиг почути розпачливий крик Галини, і втратив свідомість. До тями прийшов уже в шпиталі.Саме там дізнався , що автомобіль із дівчатами до ешелону не дістався. Підірвався на міні, ледь виїхавши за місто. Загинули усі. Про це мені повідомив рядовий котрий супроводжував  вантажівку, їдучи УАЗиком позаду. Він отримав поранення, але залишився жити. Всі ці роки  я картаю себе за те, що не зміг урятувати дівчини. То було моє перше, незабутне почуття. Та воно у минулому. Ти моє теперішнє , і моє майбутнє. Я дуже ціную тебе. І кохаю. Навіть не помічав , що не казав цього раніше. Але чи потрібно казати? Невже ти цього не зрозуміла за всі роки прожиті зі мною?
 — Розуміла. Але хотіла щей почути.- Втираючи сльози відповіла Варка.
 — Ох, жінки ,жінки. Ви зліплені не з такого тіста як ми, чоловіки. З іншого.- Посміхнувся Григорій.- Все? Заспокоїлась? То ходімо спати. Давно час.
 Варка , дійсно ,заспокоїлась після тієї розмови. Та у глибині душі ворушкалась неприємна думка, що Григорій дуже кохав ту дівчину. Не дарма ж старшу доньку назвав Галею. Якби та Галя залишилась живою, то не Григорія не було б у Варчиному житті.
 Оркестр народних інструментів, котрим керував Григорій виборов перше місце на обласному фестивалі. А потім став переможцем республіканського фестивалю, який відбувся у Києві. У одній із столичних газет було опубліковано статтю про цей колектив. Розповідь прикрашало фото Григорія. Варка пишалась перемогою свого чоловіка. Ту газету зберегла й донині. Газету котра принесла сум*яття у її душу, і призвела жінку до гріха.
 Одного дня,  повернувшись з роботи, Варка зазирнула до поштової скриньки. Там знаходився лист. Він адресувався Григорію і був написаний незнайомим почерком. Всі друзі та рідні, котрі листувалися з Варчиною сім*єю, завжди адресували Григорію, як голові родини. Тому Варка розкрила листа нітрохи не сумніваючись що цей лист написано і для неї. Коли почала читати  то мало не зомліла. Писала Галя. Вона сповіщала , що  всі ці роки  вважала Григорія мертвим, бачила ж як він впав на чужу землю, обливаючись кров*ю. Дуже хотіла віднайти його могилу, та не знала прізвища. Але побачила його фото у газеті і відразу впізнала. Дуже зраділа. І ось тепер дає про себе звістку. Вона живе у Києві. Одруженою не була ніколи. Але виховує їхнього з Григорієм сина. Котрого теж нарекла Григорієм. Галина запрошувала чоловіка до себе, щоби познайомити з сином. Прчитавши листа, Варка знеможено сіла. Її трусило й тіпало, у голові гуло, на серці закипав відчай. Галя жива! Яким чином вижила у листі не було написано. У Григорія син від їншої жінки! Він завжди мріяв про сина. Якщо дізнається відразу поїде туди. Якщо не ради Галини то ради свого сина! У любому випадку Варка може втратити коханого. Якщо він не залишить Варку, то від Галини все-одно не відмовиться. А це внесе сум*яття і недовіру і їхні відносини. Варка не могла цього допустити. Понад усе цінувала злагоду у родині, понад усе кохала свого чоловіка. Він не повинен знати про цей лист. Але ж Галина може написати іншого. І той лист може потрапити Григорієві до рук. Що робити, як їй учинити? Кілька днів Варку мучило це питання. Навіть Григорій помітив, що із дружиною щось коїться. Турбувався чи не захворіла часом? Варка, як тисячі жінок у світі , відповіла, що у неї болить голова. Врешті жінка знайшла вихід. Намагаючись змінити почерк так , аби був схожим на чоловічий, написала Галині листа від Григорієвого імені. Сповістила, що , на жаль, Галина помилилась. Він дійсно Григорій , але з Галиною ніколи не зустрічався. Він звісно, воював, та зовсім у іншому напрямкові. Тому ніколи не був у Німеччині. Прохав не писати йому більше, аби не було розладу у його родині. Варка відіслала листа не відчуваючи докорів сумління. Вона боронила своє кохання,родинну злагоду і щастя. Більше листів від Галини не надходило. Григорій до самої смерті не дізнався правди. Тоді Варка вважала ,що чинить вірно. Зараз -розуміла який великий гріх скоїла.Тому й не забирає її Господь до себе. Має якось спокутувати той гріх, якось виправити. Але як? З такими думками Варка, врешті , заснула. І наснилось їй ніби її дівчата стоять разом з сивочолим, дуже схожим на Григорія , чоловіком, на кладовищі біля Григорієвої та її могили. І той чоловік кладе їй на могилу букет її улюблених квітів, жовтих хризантем. Прокинувшись, Варка зрозуміла-Господь підказав  як спокутувати гріх. Вона має розповісти донькам, що вони мають брата. Дівчата придбали їй мобільного телефона. Варка  сама не телефонувала їм, бо то для неї було мов китайська грамота. Але уміла відповідати на виклик. Тож наразі нетерпляче чекала, коли котрась із дівчат зателефонує матері. Врешті пролунав дзвінок.
 -Ало. Галочко це ти? Добре доню, що зателефонувала. Бери-но Любцю та приїздіть негайно.  Чекаю.
 Осінній день видався напрочуд теплим і сонячним. Жовто-багряне листя спадало на святу землю кладовища. Урочисто-трагічна тиша стояла над місцем вічного притулку.  Притулку, у котрім спочила й Варка. Позбулась своєї гризоти, болю. Упокоїлась полегко біля коханого чоловіка. Біля їхніх могил стояли  сумні доньки, та сивочолий чоловік дуже схожий на Григорія.
 — Не ображайся, братику, на нашу матір. Пробач їй.- Промовила задумливо одна із сестер.
 — Я не ображаюсь. Я все розумію. Земля пухом, вашій неньці. Дякуючи їй я маю таких чудових сестер. Най Господь простить їй гріхи. А я зла не тримаю.- Чоловік схилився і поклав на свіжу могилу букет жовтих хризантем.
                                Любов Шишацька.

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ