Рубрики | Статьи

Голубка.

05 сентября 2015, romaamor

87899780_1338760257_ptica

Одягаючи вранці дитину, Ольга сердито зиркала на двері маминої кімнати. Звикла, що мама прокидається раніше від усіх. Чи то зима, чи то літо, о п*ятій ранку вона уже на ногах. Води наносить, сніданок приготує, худобину попорає. Зазвичай о цій порі мама вже снідала, а Ольга лише прокидалась. Але сьогодні уже за чверть дев*ята, та двері до маминої кімнати зачинені. Спить. Чи вдає, що спить . » Чекає, щоб я біля худобини поралась та сніданок готувала? Авжеж, оце все покину та візьмуся її роботу виконувати. Недочекається!»- Сердито думала Оля.
 Лиха, мов дідько, котила візочка до дитячого садочка, подумки перебираючи вчорашні події. Знову була сварка на всю хату. Добре пообідавши тим, що наготувала мати, Ольга вклалася спати, та заснути не могла. Мати то дверима рипне, то мискою брязне,то гримне упустивши щось із рук. Зірвавшись із постелі, молодиця, мов ураган, увірвалась  до кухні. Мати стояла на колінах перед ночвами, приладнаними на два маленьких сиільчика , і прала білизну.
 -Чом товчетесь по хаті, немов слон,заснути не даєте?! І чому впали перед ночвами на коліна, немов перед образами?!- Гукнула з серцем, аж слиною бризнула.
 -Спина мені болить дуже. Зігнутись не дає. Навколішки зручніше.- Спокійно відповіла мати.
 -То ввімкніть пральну машинку!
 — В машинку води потрібно багато. Нездужаю носити. Хіба що ти наносиш?
 -Ага, зараз побіжу вам воду носити! Навіть не сподівайтесь! Ви ж лише своє перете.Моєї білизни й шматка не виполощете!- Верещала Ольга, забувщи тієї миті, що сама завела звичку прати лише власні речі, відкидаючи материну одіж.- Проведіть до хати воду, придбайте машинку-автомат, як усі люди. То не доведеться бити поклони перед ночвами!
 — Та за які гроші все те робити та купувати?-Тихо і сумно запитала мати.
 -За свої! Пенсію отримуєте? На що витрачаєте!? Люди складають копійку до копійки! А ви мов у прірву!- Кричала Ольга.
 — Ви і є тією прірвою.- Мати з натугою звелась на ноги.
 Ольга так обурилась, що  перестала себе контролювати. Кричала в зблідле лице матері образливі слова, не зовсім розуміючи що каже. Після цієї сварки мати й слова не промовила до доньки. Увечері зайшла до своєї кімнати, і ось до цього часу не виходила.
 Повернувшись із дитячого садочка, Ольга ще від воріт почула крики голодних поросят. Зрозуміла, що мати ще не поралась. Її пересмикнуло від обурення. Вихором залетіла у будинок, і ледь прочинивши двері до маминої кімнати, скрикнула на весь голос.
 -Годі вдавати із себе ображену панію! Ідіть та годуйте свою свиноту, бо я у хлів і ногою не ступлю.- Добряче хряснувши ,зачинила двері. Навіть не заглянула у кімнату.Якусь мить стояла в коридорові,прислуховуючись. Мати не озивалась.
 — Нехай хоч повиздихають від голоду, та я їх не годуватиму. Ще сама не снідала.- Сказала сама до себе.
 Смажила яєчню з ковбасою, і знову сердилась на маму, бо та купувала дешеву ковбасу. «Все гроші економить. Куди не кинь оком все у хаті, та у дворі просте та старе. Немов до революціїї живемо. Швидше б відділитись «. І знову молодичка забувала , що саме за свої кошти мама утримує всю родину. Ольга із чоловіком не витрачали  і копійчини. Складали собі на житло.
  Вона вже й поснідала , а мама все не виходила з кімнати. Тим часом, поросята надривались від крику.Врешті, Ользі не витримали нерви. Вирішила нагодувати тих крикунів. Проходячи повз мамину кімнату, не стерпіла.
 — Вам боки від лежання не болять, пані-боярине?!- Скрикнула із сарказмом. Відповіді не почула.
 Якось нагодувавши свиней,пішла випускати курей та качок. Насипала їм зерна, налила повні корита води. А тут із-за паркану вигулькнула сусідка.
 — Оце диво так диво! Оля господарство порає! Чи може це не ти Олю? А мати ж де? Чи не захворіла часом? Не доведи Господи.
 — Не знаю. Ще із кімнати не виходила.-Сердито буркнула Ольга.
 — Як-то, «не знаю»?  Що, ти не зайшла до неї? Знову посварились? Тобі не соромно? Після батькової смерті, вона одна підіймала вас чотирьох. Думаєш легко їй було? На трьох роботах працювала, господарство утримувала. Працювала як віл. Де тільки ті сили брала?  Нелегкі часи були для нас усіх, а їй то й поготів. Але ви завжди були нагодовані і гарно вбрані. І виховала дітей добре. Он хлопці всі троє у місті живуть, ще й непогано. Ніхто не спився. Не став наркоманом. Лише ти лиха та невдячна. Немов, із іншого тіста виліплена. Та Бог тобі суддя. Піду я провідаю її.- Осудливо хитаючи головою, стурбована сусідка пішла у дім.
 — Теж мені вихователька знайшлася, відьма стара.- Бубніла до себе Ольга, дістаючи воду з криниці. Вона злилася, бо розуміла, що сусідка має рацію.
 — Олю,ходи-но сюди, хутко!- Почула схвильований сусідчин голос. Вона стояла на порозі, дивлячись не Ольгу налякано й стривожено. Недобре передчуття стиснуло Ользі серце. Кинувши відра на землю, притьмом побігла у хату.
  Мама лежала непорушно, втупивши у стелю безтямний погляд. Колись гарне її лице , було перекошено страхітливою, неприродою гримасою. Груди ледь здіймались від слабкого подиху.
 — Крововилив.-Прошепотіла сусідка. Це слово, кинуло Олю в безвихідь жахливого, гіркого розпачу. Їй стемніло у очах.
 — Мамусенько-о-о-о!- Заголосила , падаючи на коліна перед маминою постіллю.
  Мама прийшла до тями за кілька днів.
 — Жити буде. Але…- Розводив руками лікар. Оля знала, що означає те «але..» Всю ліву сторону маминого тіла було паралізовано. І мову відібрало. Хвора дивилась на доню очима повними сліз, співчуття та провини.
 Олю той погляд пригинав до землі. Сама почувалась дуже винною перед матінкою.
 Приїздили брати. Навезли харчів та ліків. Побули два дні та й поїхали собі. У кожного із них були свої клопоти. Родина, робота. Віднині всі хатні клопоти,господарство, піклування про хвору матір, доньку та чоловіка  лягли на Олині плечі. Райське життя за маминою спиною враз скінчилось. Цілими днями крутилась, немов муха в окропі, і дивувалась, як-то мама встигала скрізь і ніколи не скаржилась. А Олі було важко. Ой, як важко! Але вже не пхинькала заходячи до свинарника. І гній виносила , і корита чистила.  Чоловік від ранку до пізнього вечора важко працював на тракторі. Оля виконувала силу-силенну домашніх справ, котрі раніше виконувала мама. Вечорами падала на постіль і відразу засинала. Та кілька разів на ніч вставала до хворої матусі.
 Вона ніколи не була ледачою чи безсердечною. Та коли вийшла заміж, чомусь вирішила, що її родина лише чоловік та донька. Від мами відгородилась. Мама навіть інколи заважала. І для Олі було звичним , що вся важка робота лягала на плечі немолодої жінки, котра мовчки зносила всі образи, а коли скаржилась на здоров*я, то донька тому не вірила. Гадала, що мама має бути завжди молодою та міцною.
 Наразі Оля сама не розуміла, чому так грубо, так жорстоко поводилась з мамою. Відчуття великої провина доводило до розпачу. Забившись десь у куточок, вона гірко плакала від сорому за себе, та жалю за мамою. Як би ж ті сльози могли поставити хвору на ноги! Тим часом, мама стала відмовлятись від їжі. Лікар лише руками розводив. Мало не плачучи, дочка припрошувала матір поїсти. Готувала страви, котрі та полюбляла, та все дарма. Маленька онука теж намагалась нагодувати бабусю. Хвора пестила здоровою рукою білявеньке волоссячко дитини, та не їла. Танула мов свічечка. Така худенька зробилась , така маленька, що Оля без сторонньої допомоги перевертала її, підіймала, аби поміняти постіль.
 — Матусенько, поїжте бо зовсім знесилитесь. Ось весна незабаром,я одягну вас чепурненько, будете мов пасочка на Великдень. Посаджу вас на крісло з коліщатами, та й повезу вулицею. Провідаємо ваших подруг та кумів. Ви тільки їжте , мамочко.-Умовляла Оля. Мати слухала те з посмішкою, але їсти відмовлялась.Вона все слабшала і слабшала. Стало зрозумілим, що дні її лічені. Ольга намагалась проводити біля неї якнайбільше часу. Кидала роботу і мовчки сиділа біля маминого ліжка, погладжуючи худеньку мамину руку. Руку, яка не знаючи втоми, весь свій вік важко працювала задля своїх дітей.
 Якось , сидячи біля мами , помітила, що та , усміхаючись дивиться на вікно. Спрямувавши свій погляд туди ж, Оля побачила  на яблуневій гілці білу голубку. Пташина зазирала у вікно, і як здалося Олі, дивилась мамі у очі. Якось ураз пригадала казку, котру розповідала мама в дитинстві. В тій казці йшлося про хвору жінку, що не могла звестися із ліжка. Та жінка прохала доню принести їй водиці. Донька відмовлялась, бо боялась упасти в криницю. Мати прохала сина нарубати дров то затопити в грубці. Син відмовлявся, бо боявся поранити руку сокирою. Діти грались у дворі, а спрагла і голодна мати лежала в холодній хаті. Та коли діти увійшли в хатину, мати обернулась на білу голубку  , випурхнула у двері  і зникла у високому небі.  Діти бігали усюди, шукали, гукали матір, прохали у неї пробачення. Так забігли вони до великого темного лісу , де на них чатував страшний вовк. Діти кричали від страху, і тікали від нього. А він наздоганяв. Та з неба камінчикам упала біла голубка. Вона почала клювати вовкові очі, рятуючи дітей. Врятувала, але сама загинула.
 Згадавши цю казку, Оля зрозуміла, чому мама відмовлялась їсти. Вона бажала швидше померти, аби не завдавати клопоту своїй дитині. Оля оторопіла від своєї здогадки. Вона ж так ображала маму,а та жертвувала своїм життям , щоб полегчити життя доньці. Оля заплакала.
 -Мамочко, мені зовсім не важко доглядати за вами. Я все встигаю, всьому даю раду. Я все зроблю задля вас-тільки живіть. Я дуже люблю вас. І завжди любила. Без зла ображала, із дурощів. Простіть мені, матусенько моя дорогенька!- Ридаючи припала до схудлих, але таких дорогих материнських грудей. Хвора слабко посміхалась. А доня хапала холонучу мамину руку і цілувала її, схлипуючи раз по раз.
 Мати мовчки дивилась на дочку-мазунку. Не було у її погляді образи, чи докору. Були лише ніжність та безмежна любов. Помалу світло у її очах згасало. Оля вже не плакала. Вона зрозуміла, що мама їй пробачила. Вона випросить прощення і у Господа. Та чи зможе пробачити сама собі? Мабуть  ні. Не зможе. Провина перед самою найріднішою людиною, довіку буде лежати каменем на її душі.
 Біла голубка, спурхнувши з гілки, полетіла високо-високо, до холодного неба. Мами нестало. І вже не буде ніколи.
                                  Любов Шишацька.
********************************************************************************
IMG_8922
Їжте, мамо, їжте

Мабуть, вас не годують зовсім оті ваші горе-опікуни, бо схудли ви, на кістку. І з ложки вас не годують, як оце я. Відкривайте рота. Отак. Смачно? Це я вам курочку з овочами відварила, та блендером збила. У вас же зубів вже не має. Чим жувати? Ото ж бо. Я вам як малій дитині отакого супу зготувала. Відкривайте рота. Завтра зготую вам гарбузову кашу на молоці, та з затіркою. Вона вам завжди була до смаку. Я памятаю. Я багато чого памятаю. Навіть те , що прагну забути. Відкрийте рота. Ваша опікунша не пускає мене до вас. Ображається, що вас нагодую, а їй за вами прибирати. Але нічого. Я буду приходити нишком та годувати вас. А вона , бач, яка хитра. Отримує вашу пенсію, хоче вашу хату, і морить вас голодом, аби не прибирати за вами закаляних пелюшок. Відкривайте рота. Чом не озиваєтесь до мене? Хіба я вас скривдила чимось? Чи знову характер демонструєте? Ну, то й мовчіть. Ох, мамо, мамо! Хіба хто знав, чи гадав, що так доля складеться? Що ви маючи двох синів будете помирати від голоду, у власній хаті, а чужі люди користуватимуться вашим майном, шкодуватимуть вам окрайчик хліба, і чекатимуть на вашу смерть? Як би я нишком не підгодовувала вас , то вже давно… Одведи, Господи. А я ж вам теж , можна сказати, вже двадцять чотири роки як ніхто. Колишня невістка. Отак за звичкою, називаю вас мамою. А як же мені вас називати, коли ви бабуся моїм діткам. Не тіткою ж. Я вас на другий день по весіллю назвала мамою. Не можу сказати, що ви були мені недоброю свекрухою. Та не скажу , що були доброю. Ви були ніякою. Байдужою. Як і до мене, так і до своїх двох синів. Ото тепер маєте, те на що заслуговуєте. Їхню байдужість. Молодший десь завіявся, вже років десять про нього чутки не має. А ви , коли ще були здорові, та коли ваш чоловік був живий, цікавились де ваш син, намагались його відшукати? Ні. Вам було байдуже. Мій колишній чоловік, ваш старший син, живе неподалік. За двадцять кілометрів звідси. Коли в останній раз був у вас? Років чотири тому. Коли батька хоронили. По телефону вказівки дає, та не приїздить. Йому все байдуже, крім самого себе. І до дітей йому теж байдуже. У вас вдався. Я доглядала за вашим чоловіком , відколи він зліг. Коли лікарі сповістили, що дні його лічені, то зателефонувала колишньому чоловікові. Попрохала приїхати, бо батько геть плохий і хоче бачити сина. Знаєте , що він мені відповів? Сказав , що не має часу, і щоб я сповістила коли старий помре, отоді він приїде. Наїлись, ну то й добре. Зараз вас витру, отако гарненько. Попийте узвару. Не спішіть, бо захлинетесь. Ну, тепер далі.Помер ваш чоловік, а мій свекор. Залишив після себе заповіт, за яким його наділ землі ділився між моїми трьома дітьми. Я про наміри покійного не знала й ніколи не прохала його про це. Чому він так вирішив не знаю, але здогадуюсь. Мабуть, хотів таким чином, відшкодувати свою неувагу до онуків. І свою , і вашу, і їхнього батька, який і до нашого розлучення не переймався дітьми, а опісля взагалі забув про їхнє існування. То як дізнався ваш синочок , що земля батькова йому не дістанеться, Господи ! Мало не луснув від злості. Що вже я наслухалась від нього! Так ніби то не його діти, а лише мої. Подав заяву в суд, на усіх трьох своїх дітей, ніби-то вони його пограбували. Суд він програв, та після цього діти його не вважають за батька. Виросли без нього, але часом цікавились у мене, який він їхній тато? Я ніколи не розповідала яким він був насправді, питикою, гультіпакою, жорстокою і байдужою людиною. Казала дітям, що він звичайний чоловік, але ми з ним дуже різні , тому й розлучились. Знала, що виростуть самі про все дізнаються . От і дізнались. На суді. Від обзивав своїх дітей злодіями й хапугами, бовдурами й дебілами. Діти були шоковані. Від того часу про батька й не згадують. Нерозумний ваш син, як і ви свого часу. От хто його на старості літ догляне, якщо він власним дітяв в душу наплював? Хіба , що подорослішають, порозумнішають, стануть не такими категоричними, та пробачать йому. Вам же пробачили. Вони в мене не байдужі до чужої біди. Не в ваш рід пішли. В мій. Що? Повернути вас на другий бік? Зараз. Ой які ж ви важкі, як камінь. Самі кістки та шкура, а важезні , не приведи Господи. Ось так добре? Я відразу після смерті вашого чоловіка, стала вам допомогати. Добре знала, що ви не дасте собі ради. З молодих літ були лінивою до роботи , а на старості то й поготів. Приходила з дітьми щоденно. Рубали дрова, топили грубку, прибирали, готувала, прали. Ви на той час , ще були не хворі, але й помитись самі не хотіли. Ми вас мили. До туалету не хотіли ходити. Ми за вами горщики виносили. А ви ще й прикрикували на нас ніби ми вам наймити. Що недобре вам було? А тепер добре? Тепер коли ваш син ,дізнавшись, що ми вам допомогаємо знову підняв бучу. “Що,- кричав по телефону,- хочеш ще й хату до своїх рук прибрати? Пенсію отримувати материну. Наживаєшся на моїй матері .” А мені вашої хати не потрібно Свою маю. І діти кожен має своє житло. Тай пенсію я вашу не отримувала. Годувала вас своїми харчами. Ми шкодували вас, а ви ви тягли руку за сином. То що він доброго зробив? Пообіцяв чужим людям вашу хату, вони користуються вашою пенсією, а вас не доглядають як потрібно. Бо не ви їм потрібні , а ваше майно. Захарчували вас так , що вже й голови не зведете. Все село обурюється. А вашому синові байдуже. Як би знав , що ходжу до вас то мала б я що слухати. Що? Ще поїсте? Ну давайте, доїмо цей супчик. Ви до їжі завжди були жадібними. Завжди спочатку їли ви з батьком , а потім діти сідали до тих недоїдків. В родині моїх батьків все було навпаки. Дітям завжди віддавався кращий шматочок , і до столу сідали всією родиною. Коли я прийшла до вас то була шокована такими дивними порядками. Мене шокувало те , що ваші хлопці не мають постелі. Сплять на кучі лахміття. Зате ви з чоловіком, вилежувались на білих простирадлах та пухових подушках. Ваш чоловік все життя працював на керівних посадах, кошти в родині були. Але все витрачалось лише на вас ,та мого покійного свекра. В мене відразу склалось враження, що діти вам зайві. На моє зауваження ви відповіли, що на дітей плювати, треба себе кохати.

Я добре памятаю той день, після якого вирішила бодай винайняти квартиру, бо мій чоловік не хотів жити з моїми батьками, поскільки вони були проти нашого шлюбу, але піти від вас. Зранку ви обоє пішли на роботу. Я заходилась прибирати в хаті. Коли зняла портрети, щоб витерти від пилу, то побачила , що за ними стіна не білена. На моє здивоване запитання чоловік відповів, що мама не білить за портретами та за килимами. Оббілює навколо них не знімаючи зі стіни. Те , що ви ледащо, те я вже встигла помітити та не сподівалась , що до такої міри. Умовила і свого чоловіка, і його молодшого брата побілити та прибрати в хаті до вашого поверненя. Утрьох взялись до праці. Мій чоловік білив стелі, я стіни, молодший мив за нами підлогу. Потім хлопці мили вікна , я прала штори. Запікала в духовці качку з картоплею. Качка та була з мого приданого. Потім ми гуртом, чіпляли килими та портрети, заносили в кімнати меблі, стелили чисті постелі, теж з мого приданого. Кімнат було всього три. Робота аж кипіла в наших руках. Я та хлопці дуже хотіли їсти, але самі до столу не сідали. Чекали на батьків. Ви прийшли о шостій. Коли ви зайшли в хату, де все світилось від чистоти і навіть букети квітів стояли в кожній кімнаті, то дуже здивувались. Але на вдячність не спромоглися. Ми, на той час, стомлені й голодні, вже мели двір. “Зараз дометемо та сядемо всі вечеряти.” Гукнула я вам весело. Ви обоє, мовчки, посунули в літню кухню. Коли, закінчивши роботу, ми теж зайшли туди, ви доїдали качку від якої залишились залишились самі кістки. Печена картопля теж щезла в ваших шлунках. Не знудило ж вас від вечері , котра була розрахована на пятьох, та якимсь дивом помістилась в ваших двох шлунках. Я була такою враженою, що й слова не могла промовити. “Ми теж голодні .”- Обурився мій чоловік. “То насмажте собі картоплі.”- Промовили ви, мамо. Потім брезгливо відсунули від себе брудний посуд, пішли в чисту кімнату, повлягались на чисту постіль.

Я смажила яєчню, і вмовляла свого чоловіка найти інше житло. Проживши з вами разом всього два тижні , зрозуміла, що більше не зможу. Ми відділились від вас перебравшись жити в куплений , моїми батьками ,будинок. Інколи я приходила до вас прибирати в хаті, і дивувалась як можна спати, коли мухи гудуть над брудним посудом, в хаті безлад, а город заростає . А ви спали. Вам не вадило. Берегли себе. “Всеньке життя лежала б в ліжкові , як би мала таку можливість.”- Відповідали на мої докори. Тепер лежите, не встаєте. Щасливі? І крім себе, вам на все було плювати . На своїх дітей теж. Тому вони й виросли такими ж егоїстами. А мій чоловік в цьому , вас переплюнув. Промучавшись з ним десять років, розлучилась. Ще до офіційного розлучення він виїхав з села, зійшовся з їншою. То й слава Богу. Він не був мені опорою , не був порадником. Жив лише для себе. Збувшись цього тягаря, я отримала змогу більше турбуватись про своїх дітей. В хаті припинились сварки, бійки, вивітрились горілчані випари. Вірите, мамо, я почувалась щасливою, і десять разів докоряла собі, що не послухала своїх батьків , та вийшла заміж за вашого дурня. Не скажу , що мені легко велося. Але я утримувала родину добре. Мої батьки допомогали. Потім мій дорогий таточко помер. Мама захворіла. Ми жили за два кілометри від їхнього села, та все ж щодня ходили , допомогали їй. Не скажу, що ви перестали вважати моїх дітей своїми онуками. Вони ходили до вас на свята. Але довго не затримувались. Потім я важко захворіла. Лікувалась в обласній лікарні. Старший син, на той час відбував службу в війську. Дівчатка ходили до школи. На час моєї хвороби вони жили в моєї мами. До школи ходили пішки , за два кілометри. Це було взимку перед новорічними святами. Дівчатка затримались в школі готуючись до свята. Репетиція закінчилась коли за вікнами вже стемніло. Вони боялись йти степом до моєї мами. Вирішили заночувати у вас, і звідти зателефонувати моїй мамї, аби та не хвилювалась. Їм було вісім і девять рочків. Ось прийшли вони до вас голодні, холодні й стомлені. А ви на той час вечеряли . Ви їх не вигнала, ні. Але коли ваші голодні онуки попрохали їсти, ви накричали, аби ті не зазирали їм до рота, і відіслали в іншу кімнату. І сиділи мої дівчатка ковтаючи сльози і голодну слину. Побачили на столі апельсини, запитали , чи можна взяти одного. Ви не дозволили. Дозволили, лише зателефонувати моїй мамі. І на тому спасибі. Отак голодними, вляглися мої діти й ваші внуки, спати. На ранок, вони попрохали чаю. Ви , навіть чаю їм не нагріли. Хоча самі з дідом пили час з бутербродами. Мамо, як ви могли так вчинити зі своїми внучками? Вони ж обоє схожі на вас ззовні. То ваша рідна кров. Та навіть чужих людей пригощають. Як ви могли? Та що я вас запитую. Якраз ви й могли. Того ранку, по дорозі до школи, дівчаток зустріла моя знайома, запитала чому вони плачуть. Діти відповіли, що від голоду. Жінка йшла на роботу, але повернулась додому, нагодувала моїх дітей, щей з собою дала. Чужа жінка. Від того часу дівчатка довго не ходили до вас. Кілька років. Коли вони розповідали мені про цю пригоду, я ще слаба після важкої операції, ридма ридала. Немало пройшло часу, допоки все забулось. Я пробачила вам, і дівчатка теж. Але згадувати про таке все-одно важко. Якби ви , зараз, нічого не розуміли б, то я все це розповідала б вголос. Але ви все розумієте, по очах бачу, тому розмовляю з вами подумки. Єдине , що кажу вголос то це, їжте, мамо, їжте. Завтра зготую вам гарбузової каші на молоці з затіркою. Прийду нишком, коли вашої доглядальниці не буде вдома. Погодую вас з ложки. Їжте, мамо та будьте здорові.

Любов Шишацька.

2 Комментарии к этой публикации

  1. Фидчунова Л.Я. пишет:

    Очень трогательная история, очень правдоподобная! Интересный литературный приём.Читала и думала, как можно человеку прикованному к постели, высказывать свои обиды, даже если они справедливы?! И вдруг оказывается, это всего лишь мысли! Тем более поражает доброта и терпение человеческое!

  2. Фидчунова Л.Я. пишет:

    Комментарий от 17 декабря, к рассказу «iжте, мамо, iжте»

Оригинальная версия для печати тут.

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ