Рубрики | Статьи

Сонечко.

05 сентября 2015, romaamor

dGv4ZZqSlV-1920x10801
Сонечко.
  Літня гроза налетіла зненацька. Небо вкрилося темними важкими хмарами. Від гучного удару грому здригнулась, порепана від спеки, земля. Велетенська блискавиця розкраяла небо навпіл, і темна хмара пролилась на землю рясним дощем. Важкі краплини застукали у вікно невеличкої хатини.
 Молода жінка, занепокоєно поглянула на дитяче ліжечко. Хвилювалась, аби громовиця не пробудила трирічного синочка. Та малюк спав міцним солодким сном, так як сплять лише діти.Жінка сіла край вікна і мовчки дивилась як патьоки води  стікають по шклу. Дощ шурхотів листям старої абрикоси за вікном. Стиглі яскраво-помаранчеві плоди, падали з гілок .Глухо гупали об землю,розбивались і змішувались з брудом. Мов маленькі згаслі сонечка. Мов її надії на щастя.Стася не боялась грози. Навпаки, літня негода завжди навіювала їй згадки про  найщасливіший день у її житті.
  Вона називала його Сонечком. Бо й насправді, хлопець освітлював їй життя першим  світлим почуттям. Почуттям котре гріло їй душу , немов сонячне проміння спраглу за теплом землю. Кохання до Андрія заполонило дівчину цілком і повністю. Кожна клітиночка її юного тіла, кожен кутничок чистої душі, були переповнені  прекрасними почуттями.Люди не придумали таких слів, котрими можливо було б описати те, що відчувала Стася. Думки про коханого не полишали її ні на мить. Було таке відчуття , ніби  він незримо , завжди поруч із нею.Вона дихала задля нього, жила задля нього. Дні видавались їй довшими за рік. Щоби прискорити вечірнє побачення, вона вкладалась спати удень. Так швидше пробігав час. Її поведінка бентежила матір.
 — Що з тобою коїться, дитино? То смієшся та співаєш на весь двір, то раптом вкладаєшся спати удень? Чи не закохалась часом?
 — Я їй закохаюсь, лозиною по спині. Мала ще закохуватись. Ледь сімнадцять виповнилось. Дивись мені, Стасю, шануйся!Не осорм нас на всеньке село!- Суворо застерігав батько.
 -Яке кохання? Що ви таке придумали? Вечорами рідко з дому виходжу. Довго не гуляю. Просто мені весело, тому й співаю. Хочу спати той вкладаюсь. Де ще  виспишся досхочу ,як не біля мами та татка.- Вдавано байдуже відповідала дівчина. Батьки були суворими у вихованні. Лише в шіснадцять років дозволили доньці виходити вечорами на вулицю. І то лише до дев*ятої. Тоді як подружки , з чотирнадцяти років розважались до півночі.Крім того, Андрієві та Стасині батьки віддавна ворогували між собою. Причина тієї неприязні була відомою Стасі та Андрієві.Вони добре розуміли, що їхнє кохання є під забороною. Намагаючись уникнути конфлікту між родинами, закохані зустрічались потай. Удень, зустрічались далеко від села, де їх ніхто не міг побачити. Пізніми вечорами , Стася тихою тінню вислизала у вікно і бігла на побачення до милого.
  Того літнього дня, вона бігла лісосмугою до пшеничного поля. Саме там їй було призначено зустріч. Закохані не бачились кілька день. За цей час дівчина так дуже занудьгувалась по коханому, що нині не бігла, а летіла до нього. Серце завмирало в передчутті щастя. Хотілося щонайшвидше побачити його, відчути ніжні обійми, стукіт його серця, почути його голос. Ось нарешті дісталась призначеного місця. Стояла біля розлогого явора озираючись навсебіч. Андрія не було. Враз очі налились слізьми. Та заплакати не встигла.
 -Тасю, я тут!- Озвався Андрій , виступаючи із-за куща. Став перед нею, високий, гінкий мов виноградна лоза. Дивився на дівчину закоханими карими очима, і посміхався ніжно . Простяг до неї руки. Юнка кинулась у його обійми, притислась до молодих, дужих грудей. На довгу мить , закохані завмерли в палкому поцілунку.
 -Я так поспішала, Прибігла , а тебе немає. Страшно зробилось.- Шепотіла дівчина ,обіймаючи юнака за шию.
 -А якби я запізнився, щоб було? Плакала б?- Запитав лагідно посміхаючись.
 — Атож. Допоки ти не прийшов би.- Шепотіла Стася.
 — А якби не прийшов ?
 -Не кажи такого! Померла б тутечки.-Дівчина міцніше обняла коханого.
 — Тасю, задушиш.-Жартував Андрій.- Дурненька ти моя. Я майже годину чекаю на тебе.- Юнак ласкаво пестив руками ніжні дівочі плечі, цілував м*яке русяве волосся. Навіть очі затулив від напливу ніжності та кохання.- Ще недовго нам зображати Ромео та Джульєту. За два місяці будемо у місті. Там не  ховатимемость.Візьмемо шлюб . Я переведусь на заочне  навчання. Знайду роботу. Винаймемо квартиру. Житимемо разом. Час мине. Батьки примиряться з нашим рішенням. Можливо не відразу, але примиряться. Так, кохана?
 -Авжеж, Сонечко.- Щасливо посміхнулась йому Стася.
  Андрій був на два роки старшим від дівчини і вже здобував вищу освіту. Стася, цьогоріч, закінчила школу,  та вступила до технікуму. Омріяне спільне життя було цілковитою реальністю. Треба було лише трішечки-трішечки зачекати.
 Сиділи під деревом пригорнувшись одне до одного. Мовчки дивились на колосисте поле. А воно розляглося перед ними широке, до самого обрію. Грало ще зеленими колосками, озивалося до юнака та дівчини голосом перепілки,чарувало величчю та красою.
 -Як гарно!- Захоплено прошепотів Андрій.- Отаким гарним і безмежним буде наше спільне життя.
 -А давай-но, забіжимо в це поле, полягаємо серед пшениці та будемо дивитись  на небо?- Запропонувала Стася.
 -Біжімо!- Погодився юнак.
 Ухопившись за руки, вони бігли полем і дзвінко сміялись. Потім попадали в густу пшеничку. Лежали горілиць широко розкинувши руки і дивились на білі хмарки, котрі мчали собі десь до зірок, байдужі до всього земного. Крихітний жайвір, тріпочучи крильми, підіймався у саму голубінь неба, складав крилята , камінчиком падав донизу і захоплено співав. Легкий вітерець  шурхотів колоссям. Хлопець та дівчина лежали тихо-тихо. Прислуховувались до вічної, чарівної пісні життєдайної природи.
 -Як хороше тут. Як гарно. -Прошепотів Андрій, і відразу пожартував.- І дуже зручно. Вгорі немилосердно пече сонце, а внизу освіжають прохолодою стебла пшениці. Не піду звідси.Буду лежати допоки спека не спаде.
 -От і лежи собі, лежибоко. А я сплету собі вінка.- Схопилась на рівні Стася.
 -Стій! Хтось побачить!- Ухопив її за руку коханий.
 — Той що? Якщо мене одну побачать то не страшно. Але, якщо разом із тобою, то буде біда. Тому, ти лежи собі. Я швиденько.- Дівчина чмокнула його у вуста і, сміючись, побігла полем. Їй було так хороше, так весело на душі! Співаючи, вибирала серед колосків ромашки, кукіль, дикий горошок,петрів батіг, і сплітала у вінок.Хотіла виглядати гарно, тож старанно підбирала квітку до квітки. За тією роботою , непомітно,відійшла далеченько. На саму середину поля. Нарешті вінок було доплетено. Одягла його. Дістала з кишеньки дзеркальце, поглянула в нього. Засміялась задоволено. Обернулась,щоби побігти до Андрія, і розгублено спинилась. Перед нею із краю в край, простягся безмежний лан. Але у цьому просторі годі було знайти Андрія. Де він? Куди їй бігти? Не знала. В душі зростала тривога. Видалось дівчині, що вона втратила свого коханого назавжди. Ніби не поле перед нею, а її життя в котрому немає Андрія. Важке, зловісне передчуття заповнило все єство. Страх,міцними лещатами, стис серце. Свідомість потьмарилась. Дівчина закричала, розпачливо,жалібно. Стиснувши руками голову, затуливши очі, стояла на одному місці і все кричала й кричала. Вона не бачила Андрія, який мчав до неї блідий від хвилювання.
 — Що з тобою?! Тасю, тебе щось вкусило!? Не мовчи!- Юнак притис кохану до себе. Потяг до низу. Сів, посадовивши її собі на коліна. Відчувши його дотики, Стася змовкла. Обняла його, полегчено зітхнула і заплакала до схлипу. Андрій втирав їй сльози, обціловував обличчя та все прохав розповісти, що сталось.
 -Я озирнулась навкруги, і не могла вгадати в якому ти боці. Мені видалось, що я залишилась одна -однісінька . Без тебе. Так ніби я втратила тебе назавжди. Це так страшно.-Схлипуючи, розповідала дівчина.
 -Яке ти ще дівчисько, кицюню. Ти ніколи не втратиш мене. Я так дуже тебе кохаю, що не зможу існувати без тебе. Мені без тебе світ не милий. Віриш?-Схвильовано промовляв Андрій, тримаючи кохану в міцних обіймах.
 — Вірю, Сонечко. Вірю, бо я  тебе дуже-дуже кохаю.- Вона поглянула, у його сповнені кохання очі,таким же закоханим поглядом.
  Шелестіли недостиглі колоски, під-падьомкали перепілки, співав у жаркому небі жайвір. На заході спекотного неба,вималювалась темна хмарина.Котра все насувалась та насувалась. Та закохані не помічали нічого навкруги.Серед безкрайого поля вони вперше кохались. Кострище в якому горіли наразі, було сильнішим від літньої спеки. Молода нестримна жага полонила їх лавиною  почуттів. Це було природнім. Вони мали належати одне-одному цілковито. І душею і тілом. Наразі , довколишній світ перестав для них існувати. Вони перенеслися у інший світ. Світ у якому існували лише вони. Здавалось , що не має такої сили, котра спромоглася б відірвати їх одне від одного, і вирвати із того раю. Вони не помітили як небо затяглося грозовими хмарами. Не чули грому, не бачили блискавиці. Лише прохолоді краплини густого дощу, повернули їх до реального світу. Вони підставлялли дощеві розгарячілі голі тіла,  сміялись. Забули про обережність, про ворожнечу між родинами. Бігали полем, купались під дощем, захлинались від щасливого сміху. Мов на зорі створення світу, Адам та Єва у райськаму саду. Перед вигнанням на Землю.
  Додому повертались ранніми сутінками.Йшли польовою дорогою, міцно притиснувшись. Лічили кроки. На кожному десятому, зупинялись і цілувались. Тож нічого дивного, що околиці села дістались коли зовсім смеркло.
 -Тепер ти моя дружина, а я тобі чоловік. Нехай не перед людьми , але перед Господом.- Казав Андрій, прощаючись.
—  Так, Сонечко. Назавжди.- Відповіла, щаслива Стася. Домовились про наступну зустріч і , врешті, розійшлися по домівках.
  Вулиця , на котрій жили Андрій та Стася, складалась із двох рядів будинків, котрі стояли один навпроти іншого. За городами одного ряду простилались поля.  За городами іншого ряду протікала річка. Селяни проводили до своїх городів зрошувальні системи. Це давало можливість утримувати теплиці. Городи теж поливались річковаю водою. Від  весни, до пізьої осені збирали господарі врожай городини. Продавли на базарі, здавали оптом, годували худобину. А це все гроші. Саме на цьому боці вулиці жив Андрій. Ті селяни , котрі жили на протилежному боці вулиці поливати городи не мали можливості. Кожен із них бажав жити біля річки.Дуже хотів цього і батько Стасі, Борис.  Одружившись, він привів молоду дружину у батьківський будинок.Чималій родині було тіснувато  у старенькій хаті. Борис міг би придбати власний дім з боку поля. Та він хотів жити біля річки.Хоча будинки там коштували набагато більше. І продавались рідко.Молоде подружжя кілька років терпіло тісняву, допоки не дочекались можливості придбати дім біля річки. Вони домовились із продавцем будинку про ціну, дали завдаток.  Із нетерпінням чекали допоки господар їхнього майбутнього будинку не владнає усі формальності. Але той повернув їм завдаток, і продав будинок батькові Андрія , Арсенові. Який запропонував на кілька тисяч більше. Для Бориса це було підступним ударом зі спини. Вони з Арсеном приятелювали. І ось тобі раз! Розгніваний, ображений він побіг до будинку приятеля і вчинив там сварку. Сварка закінчилась бійкою. У тій бійці Борис вибив Арсенові око. За що й потрапив за грати на три роки. Від того часу минуло більше десяти років, та ворожнеча не минула. Навіть навпаки. Щонайменший привід,і спалахувала сварка на всю вулицю. Жили ж бо ,недалечко один від одного. Не спілкувались їхні дружини і діти. Глуха ненавись між родинами зростала  з року в рік. Про це було відомо усім селянам. Але ніхто з них не здогадувався, що діти двох затятих ворогів закохані ще з шкільних років. Молодята завжди були дуже обережними.Наразі їх закружляло у потужному вихорі незнанний до цього, приголомшливих почуттів. Хлопець та дівчина втратили відчуття реальності. А із цим, втратили обережність.
  Якось, Андрій сповістив, що його батьки будуть відсутніми увесь день. Запропонував коханій зустрітись у нього вдома.  Дівчина погодилась . Тож, того дня  ще до обіду, відпросилась на річку. Упивши рушника, весело почимчикувала вулицею. Біля Андрієвої садиби знаходився провулок, котрий вів до берега річки. Стася повернула до цього провулку. Йшла повз садок порослий малиною. У цій малині на неї чекав Андрій. Він відхилив дві відірвані штахетини, дівчина шаснула у той лаз і опинилась у обіймах коханого. Щасливі й упевнені, що їх ніхто не помітив, вони зайшли до будинку . Їхня упевненість була даремною. На той час, дідько випер Марину, сусідку через провулок, на густу, розлогу вишню. Дівчина зривала кроваво-червоні ягоди на варення. У густій кроні вона була непоміченою. Але сама бачила, згори, все і всіх. Спостерігаючи за Андрієм та Стасею, так здивувалась, що мало не впала з вишні.» Оце так? То ось чому він на мене не звертає уваги! Я перед ним і так, і сяк, а він нуль на масу . Зі Стаською кохається. Он, у хату повів і двері замкнув. Не телевізора вони ж там дивитимуться? А батьки ж їхні ворогують. Я вам, любаски, влаштую «фейерверк» на все село. Ти, Андрієчку, пошкодуєш, що поміняв мене та оту хвойду!»- Шепотіла сама собі,спускаючись з дерева. Закохані дівчата, котрими знехтували на користь іншої, можуть бути дуже небезпечними. Саме такою виявилась Марина. Примружившись від зловтіхи, вона якийсь час розмірковувала, яким чином дошкулили закоханим найболючіше. Врешті надумала.
Вийшла за ворота, сіла на лавку і стала чекати на Стасиного батька. Їй було відомо, що кожного дня він йде повз її хату з роботи додому. На обід. Чекати дівчині довелося довго. Навіть хвилюватись почала. Все поглядала на двері Андрієвої хати. А раптом Стаська вийде й подастся додому? В такому разі гаплик її плану! Але двері не відчинялись. Нарешті на дорозі з*явився Борис. Марина так зраділа, що побігла йому назустріч.
 -Доброго дня, дядечку. А я чекаю на вас. — Затріщала , мов сорока.
 -Чекаєш на мене?- Здивувався Борис.- Я вже застарий задля того, щоб на мене чекали молоді , гарненькі дівчата.- Віджартувався, посміхаючись до дівчини.
 — Саме про молодих дівчат піде мова. Ви мені вибачте, якщо вам моя новина буде неприємною. Але я маю вас застерегти допоки розголос не пішов селом.- Удаючи святенницю лепетала Марина.
 -Ти про що? Дівчино, кажи вже що маєш. Не тягни кота за хвоста.-Насторожився співрозмовник.
 -Отож я й кажу.Дядько Арсен із дружиною, ще вранці кудись поїхали автомобілем. За кілька годин ваша Стася зайшла у провулок,  у саду на неї чекав Андрій. Відхилив штахетини, Стаська залізла до нього у малину. Вони обнялися, поцілувались, пішли у хату й зачинились. Я сиділа на вишні й усе бачила. От. — Марина тараторила, а Борис блід на виду.
 — Ти впевнена? Якщо помилилась, чи збрехала то вб*ю.- Прошепотів приголомшено.
 -Я що сліпа, чи дурна? Чи мені робити нічого? Правду кажу! Ідіть самі перевірте.
 Ошелешений новиною чоловік, зблід на виду. Знетямлено дивився на обійстя свого лютого ворога. Тут все було зроблено до ладу. Гарно. Відчувалось, що господарі заможні люди.  Якби Арсен не перехопив у нього цей будинок, то наразі Борисова родина  не потерпала б від нестачі грошей,а купалися б у достатку мов сир у маслі. Від цієї думки  на душі чоловіка здійнялась хвиля ненависті . Його донька-зрадниця, наразі, зачинилась у будинку ворога, із сином ворога! Борис від обурення , не міг контролювати своїх вчинків. Він швидко увійшов у двір, підійнявся на ганок, і став щосили гамселити кулаками у двері. Двері залишались замкненими. Десь у глибині душі народилась надія, що все сказане Мариною неправда. Він зло поглянув у бік дівчини , яка визирала з-за воріт, і знову почав гамселити. Врешті двері відчинились і на порозі став, абияк одягнений, Андрій. Від погляду на непрошеного визитера, хлопець оторопів.
— Ви?- Запитав спантеличено і налякано.-Що вам потрібно?
— Що мені потрібно? Я тобі скажу , що саме мені потрібно. Гаденя паршиве.Нехай виходить!-З притиском, ноливаючись люттю, стискаючи кулаки, пришипів Борис. Він незмигно дивився юнакові в очі. Той не відводив погляду, в якому бачився острах. Але хлопець намагався виглядати спокійним.
 -Не розумію вас. Я один в будинкові.
 — Не роби із мене дурня! Я знаю, що моя дочка за цими дверима!Не піду звідси, допоки її не заберу!- Підвищив голос Борис, все ще сподіваючись, що Стасі там немає.- Анастасіє, виходь!- Крикнув  щоби упевнитись .
 — Я кажу вам, що я сам. Вашої доньки тут немає.-Відповів хлопець,і стривожено озирнувся у темінь коридору, ніби застерігаючи когось. Цей порух упевнив Бориса, що Стася там. Від гніву, йому потемніло в очах, загуло у голові.
 — Виходь хвойдо!Бо поб*ю вікна в будинку твого коханця. А йому пику натовчу!- Він озирнувся навкруг, побачив біля дерева лопату, ухопив її до рук, підбіг до вікна спальні.
 — Рахую до трьох! Один!-Він замахнувся лопатою до вікна.-Два!
 -Тату!Не роби цього!-Почувся голос дівчини. Вона стала поряд із Андрієм, бліда,з розкуйовдженим волоссям. Тремтячи від страху,  пригорнулась до Андрія. Той обійняв кохану , намагаючись заспокоїти. Саме те, що вони насмілились обійнятись перед його очима, довело Бориса до сказу. Він остаточно перестав володіти собою.
 — Курва! Порішу, обох!- Закричав знетямлено і кинувся до закоханих. Андрій став йому навперейми , затуливши Стасю. Величезне кулачисько, опустилось йому на лице. Хлопець упав, на мить втративши свідомість.
 — Андрієчку!- Верескнула Стася. Вона не встигла підбігти до милого, як отримала від батька дужого ляпаса. Дівчина упала на коліна, закривши закривавлене лице. Осатанілий Борис ухопив доньку за волосся, намагаючись виволікти її з двору. Дівчина заволала від болю. В цю мить Андрій прийшов до тями. Схопився на ноги, підбіг, вивільнив дівчину з батькових рух. Його самого, з усією силою відштовхнув геть. Поштовх був таким дужим, що чоловік відлетів , ударився головою об, викладені плитою, східці ганку. І затих.
 — Заспокойся , Тасю. Все буде добре. Не плач.-Шепотів Андрій, обіймаючи дівчину. Він намагався заспокоїти кохану, а у самого запливало синцем підбите око.Від хвилювання хлопця трясло, цокотіли зуби. Стася, припавши лицем до його грудей,  ридала.
 — Сонечко, що тепер буде? Він не пробачить. Порішить нас обох.- Істерично вигукувала нажахана юнка.
 — Все буде добре. Я тобі обіцяю .-Відповідав Андрій, міцно обіймаючи кохану.
 — Агов , голуб*ята, годі цілуватись привселюдно. Погляньте на дядька Бориса. Він не підводиться.- Почувся від воріт зловтішний голос Марини.
 Андрій та Стася побігли до свого кривдника. Чоловік лежав непорушно, із закритими очима. Зі скроні текла тоненька цівочка крові.
— Тату!-Упала на коліна біля нього Стася.-Таточку, отямся!- Злегка плескала батька по обличчю.  Та той не ворушився.- Андрію, води!
 Бориса обливали водою,тельбушили та все дарма. Навіть Марина зайшла у двір, щоби допомогти. Саме вона вголос проказала те, що запідозрювали усі.
— Він мертвий. Андрію, ти вбив його.
 — Ні, ні! Цього не може бути! Він отямиться!- Перелякано скрикнув юнак.Він знову і знову намагався привести потерпілого до тями, та врешті зрозумів ,що сталося непоправне. Стоячи на колінах біля покійника, застиг, завмер, онімів. Дивився на Стасю великими, сповненими сліз, відчаю, та жаху очима і мовчав. Вона , ніби, не розуміла що сталося. Поглядала то на татка, то на коханого нажаханими очима.
— Стасько, від тепер вашому великому коханню гаплик.- Не втрималась від злої іронії Марина.- Андрієчка твого відправлять до буцегарні. Та ще й на довго. Бо він убивця твого батька. Невже й опісля цього кохатимеш його?
 Стася лише тепер почала розуміти, яке страшне горе упало на її голову. Вона утратила відразу двох дорогих для неї людей.  Своє сонечко, свого Андрієчка, котрого дуже кохала. І татуся якого теж дуже любила. Згорьований погляд звернула на скам*янілу постать коханого. По його обличчю струменіли сльози. Такий любий, такий рідний її Андрій, віднині віддалявся, ставав чужим.Ворогом, котрий, нехай ненавмисне,але став убивцею її батька.
 Подальші події, стали для дівчини найстрашнішим періодом у її житті. Від часу коли сталась трагедія, вона не промовила до Андрія ні словечка. Не тому, що вважала його винним, чи перестала кохати. Ні. Кохала його міцніше ніж раніше. І вважала себе винною в тому , що сталось. Батькова кров, пролита Андрієм , розвела їх у різні краї величезного поля. Поля , котре називалось життям. Часто згадувала як заблукала у пшениці. Який жах відчула уявивши, що втратила коханого. Наразі розуміла,- то була Господня  пересторога. Не дослухалась. Не зрозуміла. Лише вона у всьому винна. Лише вона. Тому, під час суду, де давала свідчення, навіть не поглянула у бік свого Сонечка. Хоча відчувала його погляд кожною клітинкою свого тіла і серце краялось від співчуття, бажання подивитись у його очі, і кохання. Мабуть, він вважав дівчину зрадницею,а вона не хотіла ятрити своєї й його душі. Хотіла аби Андрій зрозумів, що між ними не можливі ніякі стосунки. Розуміла як йому важко, бо і їй було дуже-дуже важко. В родині Стасю вважали співучасницею злочину. Молодші братик та сестра щоденно плакали за татком. Зі старшою сестрою не розмовляли. Мати, схудла й зчорніла, кляла Андрія, дочку та їхнє кохання. Вона не соромилась у виразах дорікаючи Стасі. Андрієві батьки вважали винною лише її. Закрутила, повія, хлопцеві голову, припхалась у їхній дім,звабила їхнього сина і зіпсувала йому все життя. Ось тепер, він має відбути п*ять років у в*язниці через неї. Все село було налаштоване проти Стасі, і співчувало Андрієві. За зіпсованим життям дівчини не шкодував ніхто. Навіть рідна мати. Вона не пустила дочку навчатись до технікуму.
 -Сама винна. Батька згубила. За який кошт тебе навчати?  Крім тебе ще двоє. Тут аби вижити. Підеш прибиральницею до школи. Я  домовилась. Хоч якийсь зиск від тебе буде. -Стася погодилась. Їй було байдужим все. Ходила  ніби зомбована.  Ніби їй у середині все вигоріло і покрилось попелом. Та під тим попелом горіла іскриночка . Маленький промінчик. Подарунок її Сонечка. Якщо ,нещасній, ставало нестерпно важко, то виходила вночі у садок, звертала заплакані очі до неба, і подумки питалась у Господа за що їй такі страждання? Невже вона завинила перед ним так дуже? Коли зрозуміла, що виношує у собі Андрієву дитинку, то сприйняла це, як подарунок Господа за її страждання. Їй знову захотілось жити. Це було щастя, на котре не сподівалась.Дівчина почала добре їсти, пожвавішала. Зрідка, але посміхалась. Свою вагітність тримала в таємниці. Не мала сумніву, що мати ледь дізнається, то відразу затягне на аборт. Стася , радше, сама помре  та дитини вбити не дозволить. А коли  вагітність стане помітною, то аборта робити буде запізно.
 Мати дізналась, коли вже було майже половина терміну. Ото була буча! Жінка і плакала, і кричала , і шарпала дочку за коси. До півночі хлипала в постелі. На ранок, як на диво, зовсім спокійно винесла доньці вердикт.
 -Я розумію, чому ти не сповістила про вагітність відразу. Хочеш вберегти дитину. Розумію, що ти кохаєш Андрія. Але я теж дуже кохала твого покійного батька. Ти розумієш як важко мені, знати, що ти винна у його смерті? Думаєш я не люблю тебе? Люблю, як і ти свою майбутню дитину. Мине час і я, мабуть, зможу тобі пробачити. Але я ніколи не визнаю за онука, дитину убивці свого чоловіка. Поїдеш на Південь. До моєї сестри Ганни. Там народиш. Дитину залишиш у пологовому будинку. У цьому випадку, повертайся додому. Я тебе прийму, ніколи не дорікну й словом. Якщо не відмовишся від цього байстрюка, то ти мені не дочка, а я тобі не мати. Викреслю тебе зі свого життя.
 — Алеж, мамо…- Залилась слізьми Стася.
 — Все. Розмову закінчено. Збирай речі. Я з Ганною телефоном домовилась. Завтра їдеш.
  За вікном потягу, пробігали незнайомі краєвиди. Дівчина ніколи не була в Південній Україні. Мало знала тітку Ганну. Та приїздила до сестри на гостину дуже рідко. Чужий, незнайомий край, чужі люди. Як житиметься  тут їй ,сироті із малим дитям на руках? Так, Стася вважала себе сиротою. Мати поставила перед дочкою вибір. Це було не чесною грою. Бо наперед знала, що Стася не відмовиться від дитини. Фактично, мати зреклася дочки, залишивши за собою можливість звинуватити Стасю ще й у цьому. Майбутня , юна матір все це зрозуміла. Хоча й не відразу. Їй було страшно. Не так за себе, як за дитинку. Вона ніколи не відмовиться від дитини котра поєднала її та Андрія навічно. Наразі, у ній зріла частинка коханого Сонечка. Це було неймовірним щастям! Дівчина й почувалась щасливою, незважаючи ні на що. Бентежила думка про тітку Ганну. Як вона сприйме рішення племінниці? Осудить, прогонить із хати із немовлям на руках? А чи все обійдеться? Та  як би там склалось, але Стася, радше , попідтинню піде та не відмовиться від дитини.
 Живописне, невеличке ,південне село сподобалось дівчині. Сподобалась і тітка Ганна. Вона виявилась привітною і доброю людиною.
 — Не сумуй, моя квіточко, все у нас буде добре.   Я багато років живу самотиною. А від тепер, нас уже двійко. Незабаром трійко буде. Я уже й не сподівалась мати онука,а тут таке щастя! У молоді літа, я теж завагітніла від коханого. Дослухалась матері, зробила аборта. Відтоді не можу мати дітей. Мій коханий не пробачив мені цього. Узяв шлюб з моєю молодшою сестрою.Із твоєю мамою. Вона кохала його, чи не з дитинства. Я виїхала із села. Вийшла заміж, потрапила сюди. Чоловік завжди дорікав мені відсутністю дітей. Помер кілька років тому. Від того часу потерпаю від самотності.  Тож ти, та твоє дитя , для мене за щастя. Подаруночок долі! Твоя мати добре знала, що робила коли направила тебе до мене. Знала, що ти не залишиш немовля в пологовому  будинку, знала, що я прийму вас як рідних. Вона зреклася тебе, але передала у хороші руки. Не засуджуй її.Зрозумій і пробач.Так як я зрозуміла і пробачила їй . Вона дуже кохала твого батька. Це , мабуть, у нас родове. Ти ж кохаєш свого Андрія?
 — Так.-Тихо відповіда Стася.- Але ми не можемо бути разом. Між нами кров мого татка.- Прибавила сумно, і залилась слізьми. Тітка Ганна обняла її, поцілувала русяве волосся. Її на очі теж виступили сльози.
 — Ой діточки, діточки. Такі молодесенькі, такі гарнесенькі, і ось така вам біда. Не плач ,
доню. Не втрачай надію. Звісно батька шкода, ой, як дуже шкода! Але й тебе шкода, і Андрія шкода. Кохання вашого шкода. Скажи доню, а він знає, що незабаром стане татом?
-Ні, не знає.-Сумно зітхнула Стася.
 — Ви листуєтесь?
 -Ні.Я не знаю де він знаходиться. Можливо писав мені. Та хіба мати допустить того листа до моїх рук? Та й навіщо нам листуватись? Ми не можемо бути разом. Я вам вже казала про це.
 -Невже ти бажаєш аби дитя виросло без батька? Андрій має на цю дитину ті ж права що й ти. Ти не Господь, щоб вирішувати долі, навіть найблищих людей. Врешті, Андрій не мав наміру вбивати Бориса. Він захищав тебе. І те, що твій тато так невдало упав, то було випадковістю. За що ти караєш свого коханого , і своє дитя? Як на мене, то у цій трагедії немає ні Андрієвої, ні твоєї вини. Більше винні ваші батьки. Все життя ворогували, гризлися мов собаки за кістку.Їхня ворожнеча й є причиною лиха. А ви , молоді та закохані, стали бранцями у цій війні. Можливо, там на небесах, твій тато зрозумів усе, покаявся і поблагословив вас. Тільки сказати про це не може. Врешті, мертвим-мертве, живим — живе. Подумай про це, дитинко.
 Стася думала про Андрія та про страшні події, котрі розлучили їх, щоденно і щоночно. Мучилсь від кохання. Від провини перед родиною, перед Андрієм, та ще ненародженим малюком, але придумати нічого не могла. Існувала якась психологічна межа, котру дівчині годі було перейти. Наразі, все ніби складалось на добре. Тітка піклувалась про неї, щиро раділа майбутньому онучкові. Стасі було добре тут. Та не мала дівчина спокою на душі. Сумувала за мамою, братиком, сестричкою. Тужила за коханим,тривожилась його долею. Пташиною полетіла б над світом , розшукуючи його. Як би ж то не ота межа. Ганна добре розуміла її невизначеність, тому вирішила діяти самостійно. Потай від племінниці. Син її сусідки працював у районному відділку міліції, через нього дізналась адресу в*язниці де перебував Андрій. Написала йому листа. Від того часу вони, тихцем, листувались.
 Хлопчик народився міцненьким, здоровим. Що то за радість була для обох жінок! Що за щастя! Ніби янгол прилетів до хати, ніби сонце освітило їхнє життя. Нарекли Богданчиком, та молода матуся називала його Сонечком, як колись називала його тата . Ріс Богданчик-Сонечко, веселим, кмітливим, жвавим дитям. В оточені любові та піклування.
 Літня гроза стихла.Стася все сиділа в тихій хаті, поринувши у спогади. Від них щемливо-солодко було на серці, і сумно на душі.Ще тривожилась за свою любу тітоньку. Ще вранці Ганна поїхала до райцентру у справах, і все не поверталась. Хоч би не сталось чого? Стася визирала у вікно, очікуючи на тітоньку. Нарешті Ганна вступила до двору. Та не одна. Разом із нею зайшов високий,худорлявий  молодий чоловік. Стася поглянула на його постать, і мало не зомліла. Вона б упізнала його через сто років, серед безлічі інших. Андрій! Молодій жінці стало млосно. Серце пропустило один удар, перехопило подих, ноги зватяніли. Не могла звестись, та душею летіла у його обійми. Тримаючись за стіни, вийшла із хати, стала на порозі. Застигла, вдивляючись у обличчя коханого. Подорослішав, схуд,але це був він. Він! Стояв серед двору, дивився на неї закохано, ніжно, як і кілька років тому. Ніхто із них не наважувався зробити кроку назустріч.
 — Мамусю-ю-ю!- Раптом почувся тоненький дитячий голосок. Залопотіли по підлозі босі ноженята, і за мить , Богданчик став біля мами. Стася ухопила синочка на руки і побігла до його татка , котрий мчав їм назустріч. Андрій огорнув сина та кохану міцними обіймами. Так і завмерли. Поряд плакала від розчулення тітка Ганна.  А молодим видалось , що вони знову стоять посеред безмежного , колосистого поля. Поля, котре розлучило їх лише на мить. І котре, наразі, поєднало їх назавжди.
                                                  Любов Шишацька.

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ