Рубрики | Статьи

ІВАН КОРОЛЕВИЧ — СЕЛЯНСЬКИЙ СИН.

05 сентября 2015, romaamor

 

vlyublennye-muzhchina-i-zhenshhina-celuyutsya-stoya-po-poyas-v-vode

На розплющуючи очей,Аля потягнулась в зручному ліжку всім струнким, випещеним тілом. Як давно не спала вона так міцно, солодко і недовго! Розкрила очі, поглянула навколо і посміхнулась. Вона ж у селі, в бабусі. Ось чому так добре спалось. У чудовому гуморі, причину якого не могла пояснити, підбігла до вікна. Імлисто-блакитний ранок наповнював світ. Ще все навколо спало:дерева в бабусиному садочку,квіти в квітнику і сама бабуся злегка хропіла в сусідній кімнаті. Аля як була, в напівпрозорій льолі, босоніж вислизнула через вікно у двір. Розкинувши руки, немов намагаючись увібрати в себе свіжість і цноту світанку, стояла серед двору , вдихаючи на повні груди прохолодне духмяне повітря. “Яка краса навкруги, добре, що приїхала сюди.”-думала захоплено. Їй, жителбці величезного гомінкого і задушливого мегаполіса, захотілось відчути себе частинкою чистої, неповторної краси. Кружляла по двору в якомусь неймовірному, дикому танці, мов язичницька богиня, мов жриця всемогутнього Ярила, кликаючи його визирнути з-за небокраю.

Озирнулась навколо. Бабусина хата стояла на високому пагорбі. Розцяцькований соняховим та гарбузовим город збігав донизу, до до яскраво-зеленої левади. Іскрилась в ранньому промінні , темно-блакитна стрічка річки Журинки. Через річку простягся деревяний місточок. Трохи далі Журинка робила різкий вигин, який називався Коліном. Описавши напівкруг, річка знову текла рівненько. Там , за коліном, теж було село, яке з півостровом, створеним річкою, теж єднався таким самим місточком. Саме Коліно поросло густим лісом. Все це Аля памятала ще з дитинства. Дівчина шіснадцять років не приїздила сюди. Зараз спогади дитинства погнали її стежинкою, через город, через леваду, по хисткому місточку на Коліно, в лісок.

Бігла мов молоденька,граційна кізочка, легка й грайлива. Розвивалось за спиною довге темне волосся, роса холодила босі ноженята, а вона почувалась щасливою. Збуджена незвичними для неї обставинами, приспівуючи та пританцьовкючи, бігла мов на поклик долі. Зупинилась уже в лісочку, обійняла молодий дубок, ніби намагаючись перйняти його красу , міць, свіжість. “Яка тиша! Яка благословенна тиша!”- шепотіла приголомшена відчуттями, що вирували в її душі, природу яких не могла пояснити собі. Вона й ненамагалась. Просто втішалась цими прекрасними хвилинами, яких раніше в її житті не було ніколи.

В-в-в-ж-ж-ж-у-у-у-х-х-х! В-в-в-ж-ж-ж-у-у-у-х-х-х!”-почулись якісь зайві, неприродні звуки. Аля насторожиласью Завмерла , прислуховуючись. Звуки линули від річки. Зацікавлена , намагаючись бути тихою, попрямувала на ті, незрозумілі для неї звуки. Пробиралась крізь густі кущі, з яких дрібним дощиком сипалась на неї роса. Легенька льоля вмить змокла , приклеївшись до тіла. Тепер лиш відчула ранкову прохолоду, але не повернулась. Сама не розуміючи, навіщо їй це потрібно, йшла до річки. Звуки лунали все ближче й ближче. Річка була зовсім поряд. На це вказувала легка імла, що робилась густішою попереду неї. Обережно визирнула з кущів і завмерла. Картина , яка розкинулась перед її поглядом, вражала красою і досконалістю, немов полотно відомого митнця.

В несміливому світлі ранкової зорі , туман над водою переливався всіма барвами веселки, немначе коштовне каміння на діадемі царівни. В казковій сріблястій імлі стояв білий кінь. Високі густі трави діставала йому до черева і коли зрушив з місця, видавалось, ніби пливе по різнотравю. Ніби й не кінь, а якесь дивне, прекрасне створіння з казкового світу. Невеличкий лужок на самому березі, мов килимом, бів вкритий квітуючими травами. Основною фігурою прекрасної картини був юнак. Обернувшись спиною до лісу, а відтак- до дівчини, він косив сіно. Саме його кса, мов чарівна пісня, привабила сюди Алю. Струнка, засмагла постать так природньо вписувалась в казковий краєвид, ніби була частинкою тієї краси, що оточувала довкілля. Дівчина зачаровано розглядала косаря, боячись поворухнутись, аби не видати своєї присутності. Парубок був зодягнений лише в короткі шорти, попелясте , довге волосся стримувала скручена джгутом червона хустина, повязана через чоло. Міцні мязи грали під засмаглою, вкритою дрібними крапельками поту чи роси, шкірою. Вся його статура дихала здоровям , силою, красою.

Алі спало на думку , що її наречений годинами тренується на тренажерах , але не має такого досконалого тіла і навіть в дорогезних костюмах не виглядає так стильно як цей напівголий сільський хлопець. Юнак , тим часом, продовжував працювати, не спиняючись ні на мить. Робив це легко, ніби граючись. Співала дзвінку пісню коса в його спритних, умілих руках. Алі здалось, що вона чує , як з легким стогоном падають скошені трави. Як дзвенять роси, спадаючи на землю. Він все косив та косив, віддаляючись від дівчини, розчиняючись в ранковій імлі. Ось його постать зникла з поля зору. Звук коси вказував на те , що то був не сон, не примара.

Довгу мить Аля заніміло дивилась на те місце , де щойно стояв чи то лісовий бог, чи то звичайний юнак. Здогадавшись, що зараз він повернеться і коситиме лицем до неї, перелякалась. Вона ж бо , в самій льолі , яку одежиною назвати складно! Випурхнувши, мов перепілка зі свого сховку,побігла додому. Ранкова прохолода дала про себе знати. Охопивши плечі руками, чимчикувала через ліс, картаючи себе за необачність, Чому вибігла напівголою з хати? Так і захворіти недовго. Мабуть, татові гени прокинулись. Він був уродженцем цих місць. З теплом згадував рідне село. Сумував за ним. Мама , з діда-прадіда жителька великого міста , не розуміла його туги за селом. Маленькою Алю кілька разів відправляли влітку до бабуні. Одного літа дівчинка підхопила кишкову інфекцію. Мама звинуватила в усьому бабуню, полаялась з нею. З того часу Алю в село не відпускали, як би бабуня не прохала. Батьки розбагатіли, неабияк. Тато утримував кілька готелів, мама-салон краси. Дівчинкою опікувались гувернантки. Відпочивала вона за кордоном. Мала все , чого бажала , найкраще, найкоштовніше. Звикла до такого життя. Іншого просто не знала. Мріяла стати археологом, але батьки навіть думати про те заборонили. Єдина донька-спадкоємиця мала вчитись готельній справі.

Вона була слухняною дитиною. Кілька років навчалась в Лондоні. Цього року повернулась з дипломом. Подію відзначили грандіозною вечіркою, яку приурочили до її заручин. Нареченого, з заможної родини, вибрали їй батьки. Дівчина звикла дослуховуватись до їхніх порад. Зрештою , він був людиною її кола. Мав приємну зовнішність, гарну освіту й виховання. За рік мало відбутись весілля. Батьки довго думали куди відправити доню на відпочинок до того , як вона почне працювати, чи в Париж , чи в Неаполь, чи деінде? Слухаючи їх , Аля вперше в житті подумки обурилась. Їй уже двадцять чотири роки, а батьки вирішують за неї все, ніби вона мала , чи нерозумна. Нічого їм не сказавши , сіла в свою автівку і поїхала за триста кілометрів, до бабуні. Вже в дорозі сповістила батьків про своє рішення, вислухала мамине обурення і татове схвалення. І ось вона тут.

Бабуня сапала город. Аля не допомогала. Не вміла і не хотіла. Навіть не припускалась такої думки, щоб взяти до рук сапу. Вона лежала в затінку старої сливи і думала , що не витримає в селі й тижня. Зручностей ніяких і розваг , окрім старенького телевізора немає. Якби не боялась образити бабуню , та вже завтра гайнула б додому. З думки не йшов той хлопець з косою. Хто він ? Чи місцевий, чи приїзав на гостину до когось? Ловила себе на думці , що хоче побачити його бодай ще раз.

За кілька днів Бабуню та Алю було запрошено на весілля в село за коліном. Давня бабусина подруга женила онука. Аля відразу погодилась. Хоч якась розвага! До речі, подивиться як свайбують на селі, то хоч насміїться. У суботу зібрались на те гуляння. Дівчина хотіла їхати автомобілем, та бабуся не пристала на те. Йти зовсім недалечко. Не стомляться , і людей побачать, і себе покажуть. Село, де відбувалось весілля, виявилось набагато більшим і не таким занедбаним, як те , де жила татова матір. Аля зацікавлено роглядалась навкруг. Її увагу привернув недобудований двоповерховий бул\динок. Він бувневеличкий, мов ляльковий, але вражав незвичною навіть для міста , вишуканою архітектурою. “Хто це будує?”- запитала стареньку. “Іван Королевич”,-з теплом в голосі відповіла та. “Ти ба! У вас тут і королевичі живуть?”- засміялась Аля. “То прізвище таке,- бабуся ніби образилась.-І не кептуй , доню. Іванко хлопець працьовитий і тямущий. Батько його все життя пропиячив. Мати сама двох хлопців виховала. Іван старший. Навчався в місті, міг би там залишитись, та повернувся в село. Удвох з братом , розвели чималий гурт овець . Мають з того статок. Сільські дівчата сплять і бачать, як за Івана заміж вийти. А він матері сказав, що допоки не зведе собі будинок — не одружиться. Він такий:як сказав -так і зробить.” Алю зацікавила та розрлвідь. “Покажеш мені його?”- попорохала вибачливо. “Атож.”- посміхнулась бабуся.
В старшому дружбі, відразу впізнала хлопця , якого бачила вранці на лужку біля річки. В чорному костюмові , білій сорочці, прикраватці він мав зовсім інший , та ще більш привабливий, вигляд. Світле волосся обрамлювало високе чоло. Яскраво-зелені очі, темні довгі вії, засмагле обличчя. “Та він красень!”-охнула подумки. Весело гриміли музики. Трохи захмелілі гості танцювали , аж пил стіною стояв. Аля не танцювала. Сиділа на лавці поруч з бабунею, яка вела нескінченні розмови з жінками, скоса поглядала на того косаря. Йому не ставало часу відпочити. Дівчата, одна за одною, запрошували його до танцю. Алі, чомусь , те було неприємним. Вона , нервуючись, совалась на лавці. Намагалась не дивитись, як дівчата вішаються парубкові на шию. Скептично , розглядала селян запрошених на весілля. Їхне вбрання видавалось убогим і занадто яскравим, як і невміло накладений макіяж на жіночих та дівочих обличчях. “Чого вони галасують? Мов навіженні”,- думала про гурт молодиць, котрі завели пісню. Не подобалось на весіллі все, починаючи від вбрання нареченої і закінчуючи галасом, що стояв у дворі. Аля не помітила , що хлопець-косар, теж кидав на неї зацікавлені погляди. Коли музики заграли повільний танець, він рішуче попрямував у її бік. “Дозвольте запросити вас”,- промовив до неї. Його, приємного тону , баритон відірвав дівчину від спостережень. Поглянула на нього, не розуміючи , чого хоче. За галасом не почула слів. “Дозвольте”,- повторив і, посміхаючись, простяг до неї руку. “Які довгі в нього пальці. Рука не косаря , а митця”,- майнуло в неї в голові. Вклала свою тендітну , пещену і тремтячу долоньку в його міцну , впевнену руку. Зазвичай вона поводилась з юнаками сміливо й зверхньо. Нині з бентежилась мов школярка. Сама собі дивувалась. “Я, Іван”,- почула його голос зверху. Він високого зросту. Аліна маківка не діставала хлопцеві до підборіддя. “Аля”,- промовила хриплим від хвилювання голосом. Звела до нього голову і мало не примружилась від яскравої блакиті його очей. Серце швидко закалатало, їй забило подих, та зрештою опанувала себе. Завела легку, приємну розмову. Коли після танцю повернулась до бабуні , старенька запитала:”Знаєш , з ким танцювала?” “З Іваном.”- відповіла весело. “ Так, з Іваном. З Королевичем”,- бабуня лукаво посміхнулась. Він запрошував Аліну танцювати ще кілька разів. Дівчина охоче давала згоду.

Пізьнього вечора бабуня разом з односельцями стала собиратись додому. Алі не хотілось полишати весілля. “Тіточко,- звернувся до старенької Іван,- лишіть Аліну під мою відповідальність Ми ще потацюємо. Проведу її до самої хати.” “Гаразд ,- погодилась бабуся,- з кимось іншим я свою квіточку не залишила б, а тобі довіряю. Веселіться , діти, та не баріться.”

Вони веселились , не пропускаючи жодного танцю. Люди почали видаватись Алі приємними, гарно вбраними, привітними. Іван не відходив від неї ні на крок. Дивився повними ніжності очима, танцюючи, пртискав до грудей легенько, обережно, трепетно. Вона не опиралась тим несміливим обіймам. Далеко за північ йшли додому через місточки, через ліс. Йшли принишклі й мовчазні, ніби боялись злякати чи нічну тишу, чи ті почуття , що зароджувались між ними. “Давай посидимо трішечки біля річки”,- прошепотів юнак. “Давай”,-погодилась Аля, їй теж не хотілось розлучатись. Дістались берега, того лужка , де Аля вперше його побачила. Сіли під розлогою бузиною на простелений Іваном піджак. Довго мовчали прислуховуючись до плескоту хвиль. Гарно було сидіти поруч і мовчати. Аліна здригнулась від нічної прохолоди. “Змерзла?”- стурбувався Іван. Обійняв її за плечі, злегка пригорнув до себе. Сиділа тихо-тихо, відчувала тепло його плеча, слухала стукіт його серця. Дівчині було так затишно , так добре , як ніколи до цього. Ладна була до скону сидіти отак, поряд з ним. На ранній зорі Іван провів Алю до бабусиного городу. Обійняв на прощання. Дівчина потяглась до нього , чекаючи на поцілунок. Не поцілував. Запропонував зустрітись вечором на тому місці , де щойно сиділи.

Той день видався Алі довшим за рік, незважаючи на те , що спала до обіду. Нарешті сонечко сіло за обрій. Нервово прислухалась, чи вляглась бабуся спати? Потім вислизнула в вікно і побігла га місце побачення, згораючи від бажання бачити його, бути поруч з ним. Впізнала Івана здалеку. Стояв залитий місячним сфйвом, в тому сяйві попелясте волосся світилось сріблом. Вся постать виказувала напружене чекання. Побіг їй назустріч щасливий , усміхнений. Обійняв міцно-міцно. Завмерла в його обіймах. “Якщо зараз не поцілує, то я зомлію”,- встигла подумати. Ніби прочитавши ті думки, припав до її вуст в нескінченно-солодкому поцілункові. Ось так почалось їхнє кохання. Аля почувалась , мов у казковому сні. Жила тими зустрічами. Не замислювалась про те ,що буде з ними надалі. Вона не звикла думати про майбутнє. То був клопіт її батьків. Їй було неймовірно добре, не хотіла згадувати проте, що має повертатись до міста. До нареченого. До життя, яке кардинально відрізнялось від того, яким жила зараз. Стосунки з Іваном вважала приємною, романтичною пригодою, яка скінчиться за кілька тижнів. Чим далі, тим цікавішою ставала ця пригода. Вони проводили разом всі вечори. Коли в Івана випадав вільний час , то зустрічались вдень. Хлопець був цікавим співрозмовником. Алі подобалось слухати його розповіді про життя в селі, про історію цього краю. Виявився людиною освіченою, розвитою всесторонньо. Не подобалось , коли з захопленням розповідав про своїх овець. Знав про них все. Пишався своєю великою отарою. Аля цього не розуміла. Як можна пишатись тим, що ти пастух, чабан? Іноді дівчину персмикувало придумці, що захопилась звичайнісіньким, сільським овчарем. Воліла не згадувати, чим Іван зарабляє собі на прожиття. Про себе правди не казала. Сказала, що ще студентка. Розповідала про друзів, з якими насправді навчалась. Та не сказала , що ті друзі , всі як один, із заможніх, елітних родин. Якось попрохав попозувати йому . Мав намір написати її портрет. “То ти малюєш?”-приємно здивувалась. “Малюю, трішки”,- відповів скромно.

Аліна сиділа біля річки під кущем бузини, намагаючись не ворушитись. Іван завмер біля мольберта. Пензлик вйого руці таж завмер. Хлопець уважно дивився на свою натурницю. “Алю, підійми підборіддя, ледь-ледь. Дивись ось сюди”,- вказав пальцем на свої очі. Алі зробити це було зовсім не важко. Все життя дивилась би в його очі. Він писав , час від часу пилтно поглядаючи на неї. Писав , а дівчина милувалась ним. Був таким серйозним, зосередженим. Від того видававвся їй кумедним, та милим-премилим, наймилішим, найгарнішим у світі. “Сонечкомоє”,- подумки озивалась до нього. Дивилась на Івана з такою любовю, що тому серце заходилось. Ось так би кинув пензля, схопив в обійми й цілував без упину. Але дуже хотів закарбувати на полотні саме оцей люблячий погляд. Тому продовжував працювати, ледь стримуючи своє бажання. “Ваню,-порушила мовчанку Аля,- я розумію , тобі незабаром тридцять, можливо тррішки запізно, та чи не думав ти вступити до художнього училища на заочне відділення, якщо вже маєш хист до малярства”. “Закінчив академію. Стаціонар.”- відповів коротко, не полишаючи роботи. “Що?!- здивувалась Аля,- мав можливість залишитьсь в місті і повернувся в село?” “І в селі люди живуть,- хлопця неприємно вразив її подив.- Я саланин, син селянина. Моє місце тут, де я маю все потрібне для життя, для праці, для творчості. Потрібно лиш не лінуватись, не шукати легких шляхів. Місто -не моя стихія. Там би я був одним з багатьох шукачів кращої долі. В селі я господар свого життя. Мене все тут цілком влаштовує. Краще бути королем в маленькому королівстві, ніж швейцаром в великому. Чула такий вислів?” “ А якби покохав дівчину-городянку, заради неї перебрався б жити до міста?”- Не здавалась Аля. Іван припинив писати, уважно подивився на кохану. Якусь мить мовчав. “Ні,- відповів нарешті,-якщо дівчина кохатиме мене, то піде за мною на край світу. Врешті-решт, чоловік бере за себе жінку, а не навпаки. А я чоловік”. Це було сказано категорично, твердо, рішуче. Сказав , ніби крапку поставив. Алю така відповідь , чомусь, засмутила. Він писав її портрета до самогосмерку. Просила показати . Не показав. “То не добра прикмета. Покажу коли закінчу”. Потім була ніч сповнена пристрасті і кохання. Плескіт річки звучав,мов тиха чарівна музика ,закоханих сердець. Зоряне небо слугувало шатром над шлюбною постіллю зі скошеної трави. Аля до цього мала близькі стосунки з хлопцями. В середовищі, де вона жила, це було цілком прийнятним і звичним, але те, що відбувалось з Іваном , було вперше. Вона почувалась жінкою. Котру насправді кохають, а не просто використовують для задоволення. Кохають саме її, а не статки батьків.

Важкі думки не давали спати. “Це не справедливо, не справедливо,- шепотіла в подушку,- чому він звичайний селюк,пастух? Чому не син якогось банкіра? Все могло скластись так добре, просто чудово, якби він був мого кола. Стоп, не втрачати голови,- вмикала в собі мамині гени.- Це пригода. Захоплива пригода й не більше. Приїду додому , все забуду. Мине як нежить”,- заспокоївшись, засинала.

Одного вечора, Іван затинаючись від хвилювання, освідчився їй і запропонував одружитись. “Я розумію, що моя пропозиція несподівана. Ми познайомились нещодавно. Та в мене таке відчуття , що знав тебе все життя і чекав лише на тебе. Хочу аби ми завжди були разом. Дуже кохаю тебе. Не кваплю з відповіддю. Маєш час до свого відїзду. Якщо погодишся-заручимось. За рік добудую свій будинок, відсвяткуємо весілля.”- Він затинався від хвилювання, Дивився в очі з надією, очікуюче. “Я подумаю”,- відповіла тихо. Дівчина була приголомшеною. З одного боку почувалась щасливо. За інших обставин , не роздумуючи , погодилась би. Та з іншого , розуміла, що ніколи не погодиться жити вселі. А її батьки нвколи не дадуть згоди на цей шлюб. Взагалі вона не сприймала стосунки з Іваном так серйозно. Уявляля собі , як би сміялись її подруги дізнавшись, що Аля мала романтичні стосунки з сільським пастухом. Та ще й заміж за нього? Виставити на глум себе й свою родину? Та нізащо в світі! Вона уявила собі,що сапає города або пасе вівці удвох із чоловіком і зареготала так, що в сусідній кімнаті перестала хропти бабуня. “Час прервати свій відпочинок і їхати додому. Достатньо з мене сільської романтики,- вирішила подумки,- на мене чекає наречений. Людина мого кола.” Несподівано для себе, заплакала гірко, уткнувшись лицем в подушку.

Вранці другого дня, вже виїхала з села. На душі було важко. Дуже важко, та мала поставити всі крапки над і. Мала відрізати собі зворотній шлях. Зупинила автівку, зателефонувала Іванові. “Слухаю, кохана”,- почула його низький ласкавий голос і мало не зомліла від відчаю. Зібрала залишки волі в кулак, промовила рішуче, твердо:”Ваню, я відїжджаю. Вибач, але ти невірно зрозумів наші стосунки. Сприйняв їх занадто серйозно. Я лише розважалась під час відпустки.” “ Ну і як розважилась ? Добре?”-запитав. По голосу зрозуміла як йому боляче. “Добре. Дякую. — відповідала ледь стримуючи сльози- Мене врвзила твоя самовпевненість. Ти думав ,що погоджусь перебратись в цю глушину щоб пасти з тобою вівці? Знайся кінь з конем , а віл з волом. Оце й є моя відповідь.” Відімкнулась ,щоб не чути більше того голосу що перевертав їй душу, що не відчувати біль його образи. Керувала автівкою, майже не бачучи за слізьми дороги. Мчала в свій блискучий , розкішний світ, за яким добряче скучила.

Образа,розпач булими такими сильними, що Іван ледь встояв на ногах. Зблідлий на виду , стояв мав громом вражений. Не йняв віри щойно почутому. Це не могло бути правдою! Він бачив, що Аля кохає його. Цьо не можливо приховати. Навіщо наговорила йому такого? Невже його освідчення образило її. Цілий день провів в важких роздумах. Пізьнього вечора, змучений, пригнічений завітав до Аліниної бабусі. Після того як дізнався віднеї про статки Аліних батьків, про те,що дівчина має нареченого, зрозумів,-його кохана між коханням та забезпеченим життям вибрала друге. Він був в її житті , невеличкою пригодою. Ним погрались і викинули. Та зломити його не так просто. Не с того він тіста зліплений!

Аля з головою поринула у звичне життя. Шопінги, СПА-салони, модні вечірки “золотої” молоді; вона розважалась, як завжди, зустрічалась з нареченим. Почала працювати, управителькою в одному з готелів тата. Намагалась виправдати батькову довіру, З головою поринула в роботу. Це допомогало не згадувати про Івана. Та як тільки залишалась сама , ті спогади виринали на поверхню душі. Було боляче до сліз, до крику! Боролась з тим болем, та не могла здолати. Порівнювала свого нареченого з Іваном, майбутній чоловік програвав на сто відсотків. Розуміла , що вийде заміж за некоханого. “Нічого, звикну.”- Заспокоювала себе. Зберегти душевну рівновагу допомогало спиртне.

Гучне весілля було озвкчене в газетах та модних журналах. Молоді поїхали в весільну подорож, Вже там Аліна зрозуміла, що ніколи не покохає свого чоловіка. Зусіх сил намагалась вдавати з себе щасливу молоду дружину, ті намагання були марними. Батьки подарувала їй великий, гарний будинок, але сімейного щастя Аліна там не мала. Почувалась дуже самотньою. Чоловікові вона теж була байдужою. Вечорами пропадав десь. Інколи приходив додому на ранній зорі. Знала, що він має коханок. Була байдужою до того, аби дав їй спокій , та й по всьому. З головою поринула в роботу, втішаючи тим батьків. Де їм було знати що коїться на душі в їхньої доні? Де їм було знати, як виснажує її бородьба з коханням до звичайного сільськогохлопця? Де їм було знати, що вгамувати душевний біль Аліні допомогає спиртне. Спачатку вона пила тільки вечорами,після роботи. Потім почала пити й на роботі. Про це знав її чоловік, та йому було байдуже. Знали співробітники, та не насмілювались сказати господарям. Напившись, Аля шукала забуття в утіхаха з чужими чоловіками. Після кількох скандальних історій, її батьки зрозуміли, що з дочкою не все гпрпзд і забили на сполох. Трохи запізно. Молода жінка вже не могла не пити. Вона змінилась і зовні , і внутрішньо. З милої , слухняної дівчини перетворилась на похмуру гарпію. Згорьовані батьки, намагались умовити її поїхати за кордон на лікування від алкоголизму. Аля не погоджувалась. “Йдіть до біса , з тим лікуванням. Я не алкоголічка. Сама покину пити ,коли захочу! Та я не хочу!”- кричала їм у вічі. Чоловік подав на розлучення. Аля не була проти. Їй було байдуже. Байдуже було до всього, крім горілки. Батьки забрали її до себе. Вони не полишали надії на її одужання. Час від часу Аля покидала пиячити на тиждень, чи два. Потім знову упивалась до безтями. Гнала всіх від себе і звала якогось Івана. Мов темна хмара повисла над родиною. Не втішали батьків ні гроші, ні високе становище в суспільстві.

Якось , вийшовши з затяжного запою, Аля зайшла в татків кабінет. “У тебе нова картина?”- запитала , побачивши на стіні полотно. “Так , сонечко.”_ батько був радий поспілкуватись з донею. Вона уважно розглядала зображений на полотні пейзаж. “Та це Коліно!”- вигукнула здивовано. “Так , це моя батьківщина,- гордо відповів батько,- два місяці тому, придбав на виставці модного нині молодого митця. Мого земляка, до речі. Виставка мала грандіозних успіх . Я ледь встиг ухопити це полотно.” “ Як його звати?”- запитала тихо. “Іван Королевич. Я тобі скажу, такий кмітливий хлопець. Мені б такого….”- знічено замовк, та Аля зрозуміла. Тато хотів мати такого сина , або зятя. Це її вразило в саме серце. Стояла розглядаючи знайомий , до болю, пейзаж. Вигин річки, місток, розлогий кущ бузини біля води. Місце її з Іваном , побачень. Чому намалював саме це місце. Мохливо спогади про Алю дорогі для нього? Можливо його кохання не згасло? У дівчини зародилась надія все виправити. “Татку, я хвора на алкоголізм. Хочу лікуватись”.

Лікування та реабилітація тривали півтора року. Аліні було дуже важко позбутись залежності. Витримала все , заради мети , яку поставила перед собою. Мала відролитьсь, стати такою як раніше, повернути Іванову довіру, його кохання.

Мчала автомобілем по дорозі ,що вела до його села. Від хвилювання тремтіли руки, що тримали кермо. Прибавляля швидкості бо видавалась ,що авто стоїть на місці. “ Впаду перед ним на коліна і буду просити прощення. Не встану допоки не простить. Навчуся готувати , прати, сапати города, пастиму вівці, на все погоджусь аби бути з ним. “ Ось , нарешті його село. Крайній від дороги , двоповерховий будинок, незвичайної для села, вишуканої архітектури. “Його будинок!- згадала Аля.- вже добудований. Фіранки на вікнах, квіти в садочкові. Та він вже тут живе.” Зупинила автомобіль біля нових , настіж розчинених воріт. Якийсь час сиділа , намагаючись вгамувати хвилювання. Нестерпно хотіла цієї зустрічі й водночас боялась її. Нарешті, зібравшись з духом , попрямувала в двір. Постукала в двері чималої веранди. Ніхто не озвався. Штовхнула двері і вони відчинились. “Агов! Є хто?”-гукнула. Відповіді не отримала. Нерішуче зайшла до веранди, залитої сонячним промінням, яка слугувала й майстернею. Завмерла, ледь дихала від хвилювання. Це місце видавалось їй святим, бо все вказувало на його присутність. Тут він творив свої полотна, торкався цих речей, дихав цим повітрям. ЇЇ любий, найкращий у світі, єдиний і неповторний Іван Королевич. Пішла по приміщенню , розглябуючи вже готові й недописані полотна. Зупинилась біля одного портрета. Це вона! Згадала як позувала біля річки. Так ось якою він бачиів її . На Алю дивилась вага сама, така якою була чотири роки тому. Неймовірно гарна, усміхнена з широко відкритими очима , в яких світилось кохання і ніжність. Заніміла перед тим портретом , поринувши в спогади. “Доброго дня”,- почула за спиною жіночий голос. Різко обернулась. У дверях стояла молода вродлива жінка, підтримуючи руками чималий живіт. Була вагітною на останіх місяцях. “Вибачте,- зніяковіла Аля,- ястукала й гукала…” “Я чула,- посміхнулась до неї молода жінка,- та ходити швидко не можу,- вказала ччима на живіт,-Королевич-молодший заважає.” “Іванова дружина!”- здогадалась Аліна. Їй зробилось млосно. Похитнулась, ухопилась рукою за підвіконня, щоб не впасти. “Вам недобре!”-стурбувалась господиня. “Все гаразд , не переймайтесь. Трохи запаморочилось в голові. Мабуть , від спеки. “-Заспокоїла жінку Аліна. “ Випадково потрапила в ваше село, тож вирішила придбати котрусь з картин вашого чоловіка. Під час виставки не мала такої можливості.” “ Івана наразі дома немає. Ви можете вибрати те, що вам подобається, атим часом він приїде”,- привітно щебетала молодичка. “Я б хотіла оцю”,- Аля вказала на свій портрет. Господиня з розумінням дивилась на неї. “Я відразу вгадала, що то ви на полотні, але чоловік не продає цього портрета. Він не виставляв його на показ. Можливо вам уступить. Зачекайте на нього, незабаром , обідати приїде. Ми з вами, чекаючи , кави поп‘ємо. Цього вже Аліна стерпіти не могла. “Ні, дякую, мені час”. Вона швидко, майже бігцем , вийшла з будинку . За слізьми не бачила білого світу.

Все скінчено. Скінчено.”- билась в зболілій голові , розпачлива думка. Якось доїхала до річки. Сіла на березі, дивлячись на плинну воду. Ось так сплинули її надії на щастя. А на що вона сподівалась? Що він пробачить і чекатиме на неї все життя? Що вона, наразі, могла запропонувати йому такого, чого Іван немав? Він мав все. Статок, нехай не такий великий як у неї, та все ж не бідував, улюблену справу, визнання, родину, яку ніколи не залишить, і кохання. Він був щасливим. Аліна ж, втратила останню надію на щастя. Їй видадалось , що обірвалась остання ниточка, яка могла пов’язати їх.

Стомлений , голодний Іван , приїхавши додому дізнався від дружини про несподівану гостю, котра була зображена не полотні. Звістка схвилювала його не на жарт. Від обіду відмовився. Ухопив портрета, сів на коня і помчав до річки. Серцем відчував, що Аля саме там. Побачив її одразу. Сиділа спиною до нього, охопивши руками коліна. Маленька , тендітна, така близька і дорога йому постать. Серцем відчув її розпач і біль. Як хотілось підійти, обійняти, зацілувати до знемоги, заспокоїти словами кохання. Та не мав права того вчинити. Мав родину. Боявся розбудити в собі почуття, які з такими труднощами, приспав. Тихо підійшов до автомобіля. Поставив на капот портрета. Аля відчула його присутність і рвучко обернулась. Зробила порух всім тілом, щоб кинутьсь в його обійми. Він застерігаюче, звів руку, похитав головою, “Ні!” Вона зупинилась , з надією , з любов’ю дивилась на нього. Кіілька хвилин стояли на відстанні одне від одного, вдивляючись німо, в обличчя. Аля відчула як , невловимо швидко, росте прірва між ними. Ще раз похитав головою,-”Ні”,- сів на коня , не озираючись поїхав геть. До дружини, до майбутнього сина. Вона розуміла його вчинок, Іван відпускав її від свого серця. Повертав дівчину собі самій. Дивлячись йому вслід, з гіркою іронією, Аліна подумала, що від неї віддаляється мрія кожної дівчини. Королевич на білому коні. Мабуть так воно й мало бути. Він повертався в своє маленьке королівство, де його цінували й мало не молились на нього. Вона мала повертатись в велику , хижу облудливу імперію, щоб прислуговувати Його Величності , Капіталу. Мала жити в світі, де за гроші могла купити все, крім Іванового кохання.

Любов Шишацька.

 

Ваш отзыв

Свежие комментарии

Архивы

Рубрики

ПОХОЖИЕ САЙТЫ